Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.

З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.

— Ми теж будемо теслярами? — запитав Каладін.

Один із солдатів зареготав.

— Ви будете поповненням для мостонавідників, — відповів він і показав туди, де на камінні в затінку казарми сиділа групка чоловіків жалюгідного вигляду, котрі пальцями брали їжу з дерев’яних мисок і відправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував їх Твлакв.

Один із вояків знову штовхнув Каладіна вперед, і той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився біля казарми. За ним надійшла черга решти дев’ятьох невільників, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Ніхто з тих, що сиділи біля казарми, навіть не глянув на них. На чоловіках були шкіряні жилети й грубі штани. На декотрих ще й нечисті сорочки зі шнурівкою замість ґудзиків, в інших проглядали голі груди. Брудні та жалюгідні, вони недалеко втекли від рабів, хоча їхня фізична форма й була трохи кращою.

— Ґазе, новобранці! — гукнув один із солдатів.

Чоловік, який ліниво сидів у затінку дещо осторонь від тих, котрі їли, повернув у їхню сторону обличчя — на ньому було стільки шрамів, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало — наявне було карим, — проте він не завдавав собі клопоту носити пов’язку. Білі аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а підтягнута жилавість, як знав Каладін із досвіду, свідчила про те, що на полі бою він почувався як удома.

— Ці здохляки? — кинув Ґаз, підходячи до них і щось жуючи. — Та стріла нахромить їх і полетить далі!

Ближній до Каладіна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.

— Її Світлість Гашал веліла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти — дивися сам.

Ґаз обвів невільників очима. Зрештою глянув на Каладіна.

— Я маю військову підготовку, — сказав Каладін. — Отримав в армії ясновельможного Амарама.

— А мені плювати, — урвав його Ґаз і справді сплюнув убік щось чорне.

Каладін завагався, але проводовжив:

— Коли Амарам…

— Знову ти за своє! — гарикнув Ґаз. — Ну служив ти в якогось пересічного феодала — і що, я маю бути вражений?

Каладін зітхнув. Він стикався з людьми такого типу й раніше — молодшими сержантами без надії на підвищення. Єдиною насолодою в їхньому житті була влада над іншими, ще жалюгіднішими за них. Що ж, будь що буде.

— На тобі тавро раба, — фиркнув Ґаз. — Сумніваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи інак, а доведеться тобі, ваше благороддя, виявити поблажливість і приєднатися до нас.

Каладінова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Ґаза, а тоді заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши її, хлопець усміхнувся. Ґаз невірно витлумачив його усмішку. Він нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.

У ту ж мить табором рознісся голосний спів сурм. Теслярі попідводили голови, а солдати, котрі супроводжували Каладіна, прожогом кинулися до центру укріплення. Невільники за спиною хлопця схвильовано заозиралися.

— Прародителю бур! — вилаявся Ґаз. — Мостонавідники! Ану повставали, бовдури! Уперед! — він копняками піднімав тих, хто ще доїдав.

Ті відшпурювали свої миски й хутко зводилися на ноги. Замість належних черевиків на них були примітивні сандалії.

— Гей ти, ваше благороддя, — сказав Ґаз, жестом вказуючи на Каладіна.

— Я не казав…

— А мені плювати, що ти там — поглинь тебе Геєна — казав! Ти в команді Четвертого мосту, — він тицьнув пальцем у бік групи чоловіків, які саме кудись направлялися. — Решті ждати он там! Я розподілю вас пізніше. І жвавіше перебирайте ногами, бо я вас за них попідвішую!

Каладін знизав плечима й підтюпцем побіг навздогін своїй команді мостонавідників — одній із багатьох, що висипáли з казарм чи виринали з проходів. Схоже, що їх було таки чимало. Близько п’ятдесяти казарм, нехай у кожній чоловіків із двадцять-тридцять, тож виходило… що в цій армії було приблизно стільки ж мостонавідників, скільки й солдатів у всьому Амарамовому війську.

Команда Каладіна перетнула будівельний майданчик, огинаючи штабелі дощок і купи тирси, і підійшла до великої дерев’яної конструкції. Скидалося на те, що вона пережила кілька великобур і побувала в битвах. Дірки та вм’ятини, розкидані по всій її довжині, були підозріло схожими на сліди від стріл. То це і є той «міст», що його вони «наводитимуть»?

«Так», — подумав Каладін. Дерев’яний міст — близько тридцяти футів завдовжки, вісім футів завширшки. Його передня й задня частини мали ухил донизу. Перил не було. Дошки були товстими, а центр укріплювали грубезні балки. І таких мостів стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на міст? Довкола збиралися близько двадцяти загонів мостової обслуги.

Ґаз роздобув собі дерев’яного щита й блискучу булаву, але для інших такого спорядження не знайшлося. Він швидко проінспектував групи мостонавідників і спантеличено зупинився біля команди Четвертого мосту.

— А де ваш старший? — запитав він.

— На тому світі, — відказав один з чоловіків. — Кинувся в Безодню Честі вчора ввечері.

Ґаз вилаявся.

— То у вас командири й на