Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

- Я не знав, що він тут буде, - підходить до мене Герман, який безумовно помічає мій переляк. - Для мене це також несподіванка. Не думай, що це я його покликав.

- Я нічого не думаю, - даю відповідь. - Рано чи пізно ми мали зустрітися. Цього не уникнути.

- Вважаєш, що він скандал влаштує? - обертаюся до Германа.

- Хто його знає, - стинаю плечима та транслюю своїм обличчям, що не знаю. - Я вже жодного уявлення не маю, що чекати від цього життя. Точніше мені не вистачить фантазії для цього.

Поки ми стояли, то він та невідомий співрозмовник, який виявився батьком Германа, підійшли до нас.

Усе почалося зі знайомства. Я видушила зі себе щось подібне на усмішку батьку свого "нареченого". Хоча для чого це зробила? Усі присутні знають, що шлюб має відбуватися через те, що "так треба". Можна було ніяк не реагувати

- Ходімо до будинку, - каже Андрій Антонович, на якого Герман несильно схожий. Тільки очима - формою та кольором. - Стіл уже накритий. Дарина та Ніна чекають.

- Ви йдіть із Германом, а мені потрібно щось сказати Марго, - відповідає їм мій  батько з таким спокоєм, що одразу відчувається інша емоція.

Я нервово сіпаюся. Не хочу залишатися з ним наодинці, а тим паче після того, що я зробила.

Схрещую руки на грудях та опускаю голову. Готую себе до вереску та до того, що у мою сторону лунатимуть докори.

- А це обов'язково зараз робити? - втручається Герман. Дивує він. Хоче постати у моїх очах рятівником від батька. Не вийде. Кожний із них для мене зло та дві крайнощі.

Це мов обирати між кімнатою, де пекельно спекотно, а також із тою, де несказанно холодно. В обидвох некомфортно.

- Так, - каже. - Це необхідно.

- Якщо це за вчорашню витівку, то вже забуто, - відповідає він, і тут на додачу влізає зі запитанням його батько:

- Яка витівка? Що сталося?

- Нічого серйозного, - пояснює йому Герман та поглядом заворожує мого тата. Але він подібний до скелі. Нічого його не бере, бо каже:

- Ми через п'ять хвилин приєднаємося.

Герман із батьком йде до будинку. Коли залишаємося наодинці, то мій страх загострюється. Змушує зробити крок назад. Я трішки боюся його.

- Ану глянь на мене, Маргарито, - наказує суворо чоловік. - Бігом!

Виконую. Дивлюся на нього, а уява малює, що бере паска зі штанів та зараз бити стане… Але вимушений шлюб це ще гірше за ремінця по дупі! Покарання до кінця життя!

- І? - суворо питає. - Що ти мені скажеш?

- Нічого, - мовлю губами, які тремтять, мов від холоду.

- Шкода. Я хотів почути слова вибачення, - опускає погляд - дивиться на каблучку, яку мені купив сьогодні Герман.

- Я не стану перепрошувати, бо не відчуваю себе виною, - сміливо відповідаю.

- Не думав, що ти така зубата рибка, - знову зазирає в очі.

- Було в кого вдатися, - натякаю на нього. - Тому якось так, - проказую та закусую губу. Це все мовлю, а всередині вирує торнадо образи та страху.

- Маргарито, тобі дуже пощастило, що тебе вчора знайшов Герман, бо якби ти потрапила б до мене, то я не знаю, щоб з тобою зробив…

- Побив би? - цікавлюся.

- Я проти фізичного насилля, - різко відповідає, а я переводжу погляд на будинок. На нього мені приємніше дивитися.

- Цей шлюб навпаки гарна для тебе можливість, - починає пісню, яка мені бридка. - Та взагалі тебе тільки така доля чекала, бо ти не донька якогось електрика чи двірника.

- Чекала? - не хочу вірити вухам. - Серйозно?

- Так. Хоч ти і позашлюбна, але ти маєш моє прізвище та частку всіх грошей та бізнесу. А тому ти повинна бути в руках гідного чоловіка, а не вийти заміж за якогось Петьку, який все в чарку спустить, - торохтить. - Ти дуже молода та дурна. Не розумієш, що у світі є багато підлих людей, які тільки хочуть використати.

- Не всі п'ють… А також краще жити з Петькою, але коханим, аніж із чоловіком, який… Тату, ця розмова тільки мене ще більше травмує.

- Нічого ти не тямиш, - махає рукою. - Утім, Маргарито, я зараз хочу тобі сказати наступне - більше такого не виробляй. Не грай на моїх нервах, а тим паче не біси Германа. Щоб ти не зробила, то я якось це переживу. Кричатиму, мов дурний, поб'ю весь посуд, хату переверну, але тобі пробачу, бо ти моя донька, яку люблю.

- Любиш? - ледь не сміюся. - А ти хіба здатний на таке?

- Здатний, - дивує. - Та роблю все можливе для тебе, Віки, Івана та… Четвертого імені не назву, бо Таня ще вагається з ним. Кожний день у неї нове.

- А хто народиться?

- Наче хлопчик.

На нас падає мовчанка. Хоча розмова між нами ще не досягнула фіналу, але одночасно вона не має сенсу. Ніхто мене не чує. Ні батько, а тим паче Герман. Наче з деревами говорю.

- Також я бачу, що ти йому подобаєшся, - солодить кисле вино. - Тому не псуй його ставлення до себе. Вже навіть тобі каблучку купив - і не дешеву.