Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Ворог, або Гнів Божий 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ворог, або Гнів Божий" автора Сергій Русланович Постоловський. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 96
Перейти на сторінку:
– запитав мене майор ФСБ.

– Ваш колега, – посміхнувся я йому. Чого було приховувати правду?

– Зрозуміло, – сказав він. – Це вже цікаво. Я слухаю далі.

– Що саме?

– Все.

Я задумався. Він був розумним супротивником, тому жарти з ним нічого б мені не принесли. І я вирішив розповісти йому про нього самого, про нашу спецоперацію, яка так і не розпочалася, бо один придурок із добровольців вирізав геть увесь блокпост терористів. Я йшов ва-банк, відтягував час, аби зрозуміти, чи маю хоча б жалюгідний шанс на життя.

Коли я закінчив свою розповідь, Кренін підвівся зі стільця, підійшов до мене, нахилився над моїм вухом і прошепотів:

– Я виведу тебе звідси. А ти приведеш мене до свого генерала.

Почувши це, я онімів. Ефект двох фраз був приголомшливий.

«Що це означає? Він хоче стати перебіжчиком? Чи грає свою гру? Яка моя роль в усьому цьому? Навіщо йому генерал?» – питання літали в моїй голові шаленими кулями, збиваючи мене з пантелику. Я не міг знайти відповіді на них, бо не мав доступу до інформації. Чи, може…

«Чи не для того нас послали, аби вивести Креніна з гри? Чому ж тоді Микита так наполягав на його ліквідації, якщо він грає на нашій стороні? Мабуть, Нечипайло нічого про це не знав, як і я. Чи…».

Думки, гіпотези, міркування і жодної конкретики.

Тим часом Кренін викликав свого помічника, який так вправно пройшовся своїм кулаком по моєму обличчю, і велів зняти з мене кайданки. Той не ставив зайвих питань, а робив те, що йому кажуть.

Ми вийшли з кімнати і опинилися у довгому коридорі.

– Де ми? – запитав я Креніна, але він проігнорував питання.

– Стояти. Обличчям до стіни, – натомість сказав він, і я притулився своєю давно не митою мордою до холодної стінки.

Я чув, як відчиняються двері й за ними зникає Кренін, а я залишаюся під наглядом двох бойовиків. Так ми і стояли, коли двері знову відчинилися і Кренін вийшов до коридору.

– Можеш повернутися, – сказав він мені, і коли я розвернувся, одразу зустрівся поглядом із Забіякою – тим самим, який був інвестором № 1 операції «Ворог». І тут я зрозумів, що наша гра – лишень маленький епізод чогось більшого й значно страшнішого, ніж може собі уявити проста людина.

Мене запхнули на заднє сидіння джипа поміж двох бойовиків. Кренін сидів поруч з водієм. Забіяка їхав іншою машиною. В кортежі було чотири авта. На голову мені одягли мішок, тільки-но ми рушили з місця.

Я намагався вирахувати час, який займала наша дорога. Мені не було відомо, куди ми їдемо й навіщо. Все це не подобалося мені, бентежило мою тонку душу розвідника й диверсанта, але я не мав права вибору. Поки що не мав.

Єдине, що не могли мені заборонити сепаратисти, були мої думки. В скрутні хвилини, в години відчаю вони завжди приходили мені на допомогу. Тільки-но виїхали, я вперто рахував про себе секунди подорожі, проте десь на двадцятій хвилині закинув це заняття, поринаючи у світ гіпотез подальшого розвитку подій.

«Що відбувається? Так, спокійно. Не нервуй, Принципе! Зберися і думай. Працюй, клята голово! Працюй, кажу тобі», – думки кричали мені, але я не міг повністю сконцентруватися, сидячи на задньому сидінні в компанії проросійських бойовиків.

Тоді я вирішив вдатися до свого улюбленого способу концентрації на суттєвому, абстрагуючись від дійсності й повертаючись у щасливе дитинство. Кожного разу пам’ять малювала мені одну-однісіньку картину. Мені десять років. Ми живемо на Великій Житомирській, у новій квартирі. Батько почав займатися бізнесом, виграв вибори до Київради, пішли гроші, машини, іноземний одяг, подорожі за кордон. Ми на морі. Мама читає книжку. Батько розмовляє зі знайомим. А я біжу галькою пляжу, хвилі торкаються моїх ніг, вітер грає з моїм непокірним волоссям. В руках у мене батьків дарунок – іграшка-трансформер, з тієї категорії, про яку мріяли усі хлопчаки мого віку. І все. Оце і було моє щастя, можливо, дещо наївне, не зрозуміле іншим, далеке від щастя тих самих інших, але воно було лишень моє. І більш нікого!

За картиною мого особистого щастя почали з’являтися думки сьогодення. І що далі йшла моя гіпотеза, то менше шансів залишалося на виконання запланованого.

«Або нас вже здали і ФСБ знає про операцію „Ворог“, або смерть Андрія – лишень крок, поштовх, аби ми почали діяти. Хтось дуже хоче зачистки. Питання залишається тільки в тому, хто цей хтось».

Коли авто зупинилося, я дрімав. Мене штовхнули в плече, я розплющив очі і угледів саму лишень темряву. Ми вийшли з авта і йшли кудись, аж поки не клацнули двері, не пролунали невідомі мені голоси і з моєї голови не зняли мішка. Я заблимав очима від яскравого світла ламп і озирнувся.

– Дивитись перед собою! – гримнув на мене Кренін, і я дістав удар у печінку.

Стиснувши зуби, я виконав його наказ і стерпів біль.

Переді мною було вікно. Звичайний пластиковий склопакет, за яким виднілася воля.

– Сідай, – скомандував Кренін, показуючи на один із трьох стільців, які стояли вздовж стіни.

Я сів.

– Залиште нас! – сказав він бойовикам, і ті вийшли, залишаючи у кімнаті мене, Креніна, Забіяку і ще одного чоловіка, в якому я впізнав ватажка банди сепаратистів, яка брала участь в атаках на Донецький аеропорт і у підступних нападах на наші блокпости.

– Знаєш мене? – він схопив мене за підборіддя і стис його. – Знаєш?

На його руках були чорні перчатки, а в очах дикість і жорстокість підлабузника московських окупантів, хоча й сина кавказьких гір.

– Зараз познайомимся, – сказав я і плюнув йому в обличчя.

Він бив мене хвилин із п’ять, аж поки я не впав на підлогу.

– Ми будемо вас різати, хохли! – кричав він. – Наче ковбасу. На маленькі шматки. Ґвалтувати ваших жінок і дочок, стріляти вам у спину, бомбити ваші міста…

– Цить! – сказав йому Кренін, і той одразу заспокоївся.

– Віддайте його мені. Він усе скаже. У нас є свої методи…

– Про твої методи краще б мовчав, – подав голос Забіяка, і я побачив, як цей ватажок сепаратистів, грізний терорист в одну мить став жалюгідним прислужником величного торговця смертю. – Цей чоловік – справа моя і пана Креніна. Їдь до штабу. Там тобі усе розкажуть.

Коли він вийшов, а ми залишилися у трьох, я харкнув кров’ю і запитав:

– Де ми перебуваємо?

– Вас вітає славне місто Донецьк, столиця

1 ... 34 35 36 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворог, або Гнів Божий"