Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Темні хмари так і не покидали небо і ранок та вечір злилися в єдине. Це і не дивно, бо осінь вже майже закінчувалася і починалися похмурі зимові дні. Та все ж Ліну дуже непокоїла тітка. Вона весь час була якоюсь неспокійною, часто просто стояла на вулиці і дивилася в небо. Іноді вони з Руфиком починали про щось перешіптуватися, а коли з’являлася Ліна – замовкали. І це лише розпалювало інтерес дівчинки. Лоло теж казав, що його батьки тільки про небо й говорять, кажуть, що з неба викрали зірки. А ця фраза точно означає щось погане. Ліна і не сумнівалася, бо вже не раз чула її від Міранди, хоча та і не пояснювала що вона означає.

Одного вечора Ліна сиділа у своїй кімнаті. Вона вже закінчувала останню задачу з математики, як почула в коридорі чиїсь кроки і стишений тітчин голос. Вона з кимось розмовляла. Ліна одразу ж залишила свій зошит і припала вухом до дверей, але жодного слова так і не розчула. Потім, в кінці коридору відчинилися двері і голоси стихли. Ліна обережно визирнула з кімнати. На стіні горів лише один світильник і в коридорі була напівтемрява. Ще смужка світла падала з дверей бібліотеки і Ліна обережно на носочках пішла туди.

Дівчинка підійшла до шпаринки у дверях і почала слухати. Крізь напівпрочинені двері вона краєм ока бачила тітку, що задумливо сиділа у кріслі і Руфика, який все походжав туди-сюди.

– Ти точно у цьому впевнений? –запитала його Реґіна.

– На сто відсотків, пані, – відповідав схвильований Руфик. – Хомко звичайно ще той брехун. Але потім я пішов до лісовика. Старий хоч вже й недочуває трохи, але нюх та зір у нього ще ті. Так от, він сказав, що зорі викрали, тому небо – темне і хмари такі чорні збираються. А це майже Хомкові слова. Та й без них видно, що справи погані. Все як і минулого разу, пані. Це знову повторюється.

– Припини, – сердито обірвала його тітка, – ти ж знаєш що це неможливо.

– Всі вже давно кажуть, що до Половецького замку злітаються темні тіні, – не вгавав Руфик, – не тільки Хомко, а й інші домовики, і русалки бачили неподалік від замку рудоволосу дівчину із зміїним обличчям.

– Ще не вистачало слухати, що там русалки говорять. У лісі занадто багато паніки через ті хмари – відповіла Реґіна, – кожну осінь ці балачки повторюються.

– Цього разу все по-іншому, – заперечив Руфик, – багато хто помітив справжні зміни.

Реґіна нічого на це не відповіла.

– Ви занадто вперті і самовпевнені, пані, – раптом сказав Руфик, – От якби ви більше прислухалися до того, що говорять маленькі істоти…

– Припини, Руфусе! – розсердилася Реґіна. – Я була там. Я зачинила двері і віддала ключ Головному Відьмаку. Він зберігається в найпотаємнішому місці і охороняється Відьомською Радою. Без нього випустити тіні неможливо. А тепер іди. Я вже стомилася, а мені ще треба декілька заклинань в книгу записати.

– Як скажете, пані – відповів розчаровано Руфик і ображено зачовгав своїми великими калошами на лапках до дверей.

Ліна так само тихенько повернулася у свою кімнату і сіла за стіл. Вона подивилася у вікно. Там був суцільний морок: жодної зірочки на небі, яка б хоч трохи освітила вулицю. Дівчинка почала вкладатися спати.

А в лісі було тихо, як ніколи. Раптом зірвався сильний вітер. Старе похилене дерево аж покосилося на бік. Потім дерево розпрямилося, струхнуло вже голим гіллям і заскрипіло, загуділо і перетворилося на старого дідка. Дідок розім’яв одну ногу, потім іншу, закинув за плече зелену бороду, що діставала аж до землі і опираючись на великий дерев’яний посох пішов лісом.

– Погані справи, – говорив він сам до себе, – дуже погані справи.

І він пришвидшив крок, направляючись до річки Синюхи. Чим ближче він підходив, тим голосніше доносилися стогін та завивання. Дідусь пришвидшив крок, хоча й було помітно, що йому це нелегко дається. Раптом він почув якесь схлипування. Він підняв голову і побачив русалку, що сиділа на гілці і, міцно притиснувшись до дерева, плакала. Це була наймиліша з русалок – дочка Водяника. Побачивши, старого лісовика, вона аж скрикнула від радості:

– Ой, дідусю, як добре що ви прийшли. Там на річці такий жах робиться. Такий ураган! Мій татко намагався його зупинити, але не зміг. Йому дуже зле. Допоможіть, дідусю!

– Де ж усі інші русалки? – схвильовано запитав лісовик.

– Вони розбіглися хто-куди щойно це почалося. Я пробувала їх зібрати назад, але вони мене взагалі не слухали.

– Залишайся тут і не наближайся до річки, – сказав лісовик і щодуху побіг далі.

На річці і справді робилося щось жахливе і страшне. Вода бігла так, що аж ревла. А вітер був таким сильним, що лісовик ледве втримувався на ногах.

– Сюди! Сюди! – почув він слабкий голос. Це був водяник, що ховався від бурі в скелях.

– Що це ти там робиш, коли в тебе на річці таке твориться? – підходячи, крикнув йому лісовик. – Хіба ж можна щоб напередодні зими, була така буря?

Водяник вийшов зі свого укриття. Проте пересуватися крізь вітер йому все ще було дуже важко.

– Річка мене не слухається. Нічого не можу вдіяти! – почав він виправдовуватися, – давай разом спробуємо, може хоч так вийде.

І два дідусі, лісовик та водяник, зібрали до купи усі свої сили і направили їх у саме серце бурі. Проте, там лише спалахнуло слабке світло і одразу ж погасло. Природа, яка раніше завжди їх слухалася, тепер, ніби втратила глузд.

Раптом в повітрі щось пронеслося прямо над їхніми головами. Це була відьма. Щойно її мітла приземлилася, лісовик впізнав Міранду.

– Як добре, що ви тут, пані, – радісно сказав він.

– Я прилетіла, щойно отримала твоє повідомлення, – відповіла вона. В цей час на них налетів величезний порив вітру і обоє старих аж пригнулися до землі. Але Міранда легко зупинила його. Вона зробила декілька махів руками і буря поступово почала стихати.

– Там на середині озера щось є, – сказала вона, – я мушу побачити що це.

І вона сіла на мітлу та злетіла в небо. Міранда мчала крізь вітер і, здавалося, він їй взагалі не заважав. Та на середині озера вона побачила лише густий туман, крізь який нічого не було видно. Міранда замахала руками, розсіюючи туман, Туман піддався і потроху почав зникати. Посеред озера дійсно щось було. Міранда припинила чаклувати і придивилася. Це було схоже на людину  і в той же час ні. Це була швидше тінь, темна безформна тінь. Міранда скрикнула, а тінь почала рости та насуватися на неї.