Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Як мені не хотілося побачити його обличчя, мій погляд не міг відірватися від довгих сильних пальців. Щось таке вони мені навіяли... навіть у грудях заломило. Напевно, саме тому я не одразу помітила, що маска вже злетіла з його обличчя. Маску він зняв, а от тінь ніби приклеїлася до його обличчя. Мене заінтригувало - як він це робить?

Але ось він трохи підняв голову, ледь-ледь змінив кут нахилу. Два промені від двох світил - ліловий і золотистий - ковзнули з різних боків по чорному, наче крило ворона, волоссю, по високому смаглявому лобі, чорним бровам із різким зламом... і немов зачепилися, засвітилися на другій частині обличчя, що до біса нагадувала трохи олюднену морду дракона - довгий ніс із дуже високо вирізаними ніздрями, що ворушилися під час кожного вдиху, різкі вилиці, що здавалися вкриті щільно пригнаною лускою, та губи... цілком людські, не драконівськи привабливі губи з такими гострими кутами, наче вигадливий скульптор одним рухом відсік усе зайве.

Він був схожий на людину-дракона, з половини обличчя якого злізла людська шкура, залишивши його звірину суть на загальний огляд.

Чорт. Чорт, чорт, чорт! Ось же, я дура! Я ж думала, що він просто некрасивий. А він... Ні, він, звісно, був по-своєму привабливий, точнісінько як... точнісінько як...

Та що ж це таке коїться зі мною? Немов якась думка, якийсь спогад на мить спалахують у голові, і одразу ж вислизають, залишаючи по собі дивну, незрозумілу тугу.

- Мені дуже шкода... Вибачте... Я гадала, ви... Пробачте...

Я замовкла, дивлячись, немов кролик на удава у його очі, що наливаються світлом.

- Звісно ж. Тепер ти мені винна.

- Що?!

- Кажу, ти тепер - моя боржниця. Ти побажала - я виконав. Тож ти тепер винна мені бажання.

Це, звісно ж, маячня. Але я була настільки вражена, і мені було так ніяково, що я навіть не знайшлася, що заперечити.

- Про що ви хотіли поговорити? - тихо, дещо хрипло запитала через якийсь час.

- До речі, якщо вже ми з тобою нарешті познайомилися, - він усміхнувся, а я при цьому надто гучно зковтнула, - перестань мені « викати». А поговорити нам є про що. І попереджаю одразу - вирішиш утекти після моїх слів, наздожену. Вирішиш уникнути розмови, змушу і слухати, і говорити.

- А чи не забагато ви собі дозволяєте? - я потроху почала оговтуватися.

- Навіть навпаки - я стримуюся з останніх сил.

- І що це означає?

- Я вгамував твою цікавість - показав своє обличчя. Але сам так і не побачив те, про що мрію ось уже, скажімо, добу.

Він не став продовжувати. Але його погляд, що опустився і занадто довго затримався на моїх грудях, сам сказав за нього.

- Я вас, між іншим, не примушувала, - я демонстративно повернулася до нього боком і ледве змусила відвести погляд від його губ, які одразу ж розпливлися в сардонічній усмішці.

- Але я не настільки шляхетний...

Та якого біса!

Я було сіпнулася, збираючись підхопитися, схопити сина і втекти, але тихе «Сядь!» буквально пригвоздило мене до місця. Я відразу зрозуміла - настав час для серйозної розмови, і щось мені підказувало, приємною вона не буде.

Я сіла на місце, але відвернулася від нього.

- Мова піде про твою сестру, - ось після цих слів я забула про свій намір ігнорувати його і втупилася на нахабу. - Після того, як ти попросила у вождя Самандара захисту, під нього підпадають усі твої кровні родичі - син і сестра.

- І все? Може, у мене ще є рідні?

- Кровних - ні.

І звідки така впевненість? Але я мовчала, вважаючи за краще спочатку почути все, що він мені хотів сказати.

- Ти повинна провести мене до місця, де захований її саркофаг.

Ага, щасссссс.

- Навіть не знаю, як я це зроблю, - вимовила я. І тут же схаменулася, що замість того, щоб зробити нещасну, зворушливо-слізливу фізіономію, я єхидно посміхаюся... - Він зник. Його викрали.

- Ага, одного ранку прокинулися, і виявилося, його викрали, - спокійно вимовив чоловік.

- Усе вірно, саме так і було, - уже більш «зворушливо» промовила я. Сподіваюся, я не переграю?

Самандарець раптом хитнувся, потягнувся вбік і підтягнув до себе Аліма, який стрімко повз геть, повернув його на шкуру, дав у ручку шматочок м'яса, і вдав, що одразу ж забув про нього. Але явно не забув про мене.

- Ну добре, зайдемо з іншого боку. Нам стало відомо, що Огго прочісує все навколо в пошуках єдиної ще й досі сплячої землянки. Ти ж розумієш, що рано чи пізно він її знайде? Чи варто мені розповідати про те, що буде, якщо це станеться?

Він мовчки втупився на мене. Я що, повинна відповісти йому? Цікаво, він навмисно не назвав імені того, хто зараз розшукує Алу? Чи означає це, що самандарці знають про підміну?

Треба сказати, що я і сама розмірковувала про надійність схованки. Але ми з Хані зробили все, що могли, та й сліди заплутали надійно. А інакше, хіба питав би самандарець мене про Алу? Навряд чи.   Знайшов би і без мене.

- Це перша причина, чому ти маєш відвести мене до саркофага.

- А є й друга?

- І навіть третя. Отже... Уже всі знають, що землянки прокидаються тільки опинившись біля Джерела Сили. Але впевнений, навіть ти не знаєш, що цього замало для пробудження. Для того, щоб твоя сестра прокинулася, поруч має опинитися її суджений.

Я фиркнула. Гарна гіпотеза, але, як на мене, притягнута за вуха. Це що ж, до саркофага потрібно закликати всіх вільних, неодружених чоловіків, щоб знайти серед них «судженого» Алу?

- Тільки не кажи мені, що ти і є цей суджений, - раптом вирвалося в мене.

- Ні, не скажу, - хмикнув самандарець. - У мене вже є суджена, і будь упевнена, вона ніколи не залишиться без мого захисту.

- Дивна заява для того, хто зараз сидить серед лісу в компанії чужої дружини і чужої дитини.

Мій випад проігнорували. І що вже таїти, тим самим зачепивши моє самолюбство. Про те, що це самолюбство образилося, щойно я почула про його суджену, навіть думати не збиралася.