Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

Діти оселі Сонця вже декілька днів спокійно відпочивали та облаштовувались. Битви, погоні, втеча – все це залишилось позаду. Як тільки, на двадцять другий день, дійшли парку Феофанія, відчули дотик свіжого вітру та спокій озера. Найжахливіші страхи не збулись – парк був абсолютно пустим, без дітей та поселень. Величезна територія для десятьох хлопців та дівчат з дитячого будинку.

​Одразу, після обіду у нових друзів в наметовому містечку, Євген та його загін рушив через ліс, до парку. З ними попросились приєднатись троє хлопців та двоє дівчат з містечка. Ні Євген, ні інші діти не були проти компанії. До того ж, їх так тепло прийняли та накормили. Чисті, вимиті, та ситі, вийшли в ліс та рушили прямо. За годину вийшли на лісову дорогу, яка і привела загін до закритих воріт.

​Металеві ворота, будка охорони. Всередині будки знайшли літнього чоловіка, що спокійно спав, підперши руками газовий балончик та шокер. Зброю, продукти зібрали, та поскладали в рюкзаки, що видала дівчина з наметового містечка. Знайшли ключи, спробували відкрити ворота, вийшло. Задоволені, діти рушили далі, до самого парку.

​Дорога вниз була не довгою, крони дерев закривали від сонця, що вже почало пригрівати. В самому кінці дороги було видно біле сяйво, що одразу перейшло в зелене квітуче поле парку Феофанія. Степан присвиснув, побачивши таку красу. Величезне поле перетинала дорога. Зліва від дороги було озеро та два пляжі з піском та літніми парасольками. Дерев’яні ряди прилавків, де дорослі продавали сувеніри та смаколики були одразу за першим пляжем. ​Далі, за озером був невеликий ринок з такими ж прилавками та в кінці того ринку – двоповерховий сарай.

​Справа від дороги невеличка частина озера, що проходило під мостом, декілька вже не таких великих сараїв та літня їдальня. Багато столів та стільців, напевно для відвідувачів парку, що прийшли зі своїми продуктами.

​Дорога йшла через поле, вгору, впиралась в паркан Інституту. Перед входом до наукової території була доволі велика площа.  За парканом можна було побачити перший корпус та декілька інших, що за ним ховались. Вліво дорога уходила в ліс, це був другий вхід чи вихід з парку. Вправо дорога заходила на територію школи. Школа була не широка, але висока, цілих десять поверхів. Також, на території була невисока адміністративна будівля та доволі великий критий стадіон.

​Вся територія парку Феофанія була закрита парканом, тому диким звірям та чужинцям не так просто буде проникнути всередину. Виставити охорону на двох воротах та можна горя не знати. Євген та Лера пішли вперед, вони хотіли скоріше побачити, що знаходиться на території самого Інституту. Потім треба вивчити школу. Справ було багато. Степан вирішив спробувати воду, до нього приєднались два Саши. Інші діти просто розійшлись по всьому парку, вивчаючи його місцевість. Домовились зібратись за годину на ринку.

​Трохи згодом, Євген розповів, що наукова будівля – це Інститут Вірусології. Перший корпус, який всі бачили ще на початку – це лікарня, яка певно приймала пацієнтів з вірусами. Там були кабінети лікарів та палати для самих пацієнтів. За першим корпусом була площа з фонтаном. Зліва та справа адміністративні будівлі. А саме, їдальня та технічний корпус.

Напроти першого корпусу була центральна будівля. Перший поверх слугував приймальною та кабінетами для лікарів, вчених, лекційні зали. На другому поверсі було багато палат та кімнат відпочинку. Цей поверх був більше схожий на гуртожиток для вчених. Кімнати з ліжками та іншими меблями, свій санвузол, хол з м’якими диванами та телевізором, невелика кухня з мілкою побутовою технікою, та шафи з солодким. «Вчені ті ще ласуни» - сміялась Лера, доповнюючи розповідь Євгена.

Третій поверх був зачиненим, та напис «Лабораторія» казала про те, що там був дослідницький центр. На лабораторію час не витрачали, потім дійде справа.

Також, Валя розповіла про школу. Стадіон був з дахом, всередині величезне зелене поле, багато трибун. Сама школа мала багато класів, їдальню, велику бібліотеку та навіть поверх для відпочинку як дітей так і вчителів. Місця багато, вид з десятого поверху неймовірний. Весь парк як на долоні. Навколо ліс, навіть трохи видно багатоповерхівки Столиці. З іншої сторони, за територією Інституту, було поле. З однієї сторони поля було видно Кільцеву дорогу та декілька заправок. З іншої сторони можна було роздивитись невелике село з хатами та городами.

Невже, діти зможуть знайти собі безпечне місце, в якому зможуть спокійно жити та чекати, коли дорослі прокинуться? Без зграй собак та котів.  Без божевільних чужинців з гіпермаркету, що все підпалюють.

На двадцять п’ятий день діти оселі Сонця та діти наметового містечка переїхали на територію Інституту. В наметовому містечку відпочивало сорок хлопців та дівчат. Віком від восьми до дванадцяти років. Було декілька вожатих з тих самих дітей, та голова поселення. Головою була та сама дівчина, що зустріла дітей оселі Сонця. Дівчину звали Оля, вона була висока та дуже розумна. Темне довге волосся постійно заплетено в косу, по характеру та звичкам була дуже схожа на Валю, з дитячого будинку. В ці дні, якраз Оля та Валя постійно займались питанням продуктів та приготування, облаштування побуту дітей в новому домі.

Вожаті були всі хлопці від дев’яти до дванадцяти років. На території наметового містечка вони відповідали за порядок та чистоту, дрова та вогонь. В новому домі вони робили те саме, організовуючи дітей допомагати Валі та Олі, розселенням в корпусі та іншим питанням.

В першому корпусі було багато палат, де були зручні одно та двох поверхові ліжка. Школа була вище та могла слугувати вежею дозорних, але в класах не було де спати. На підлозі не зручно та холодно. Тягнути ліжка з Інституту до школи – довго та важко.