Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Фло міцно зашморгнула лантух. Я сіла на пісок, поклавши рапіру собі на коліна.

— До речі... — пробурмотів Локвуд, спершись об стовп. — Що це в твоєму лантусі?

— Лаванда. Справжнісінький лавандовий фарш. Міцніший навіть за срібло, поки запах не вивітриться. Утримає їх на деякий час, — вона всміхнулась мені. — А що тут трапилось? Я саме була заклопотана, не мала часу очима лупати.

— Ти знала, що вони можуть напасти, — сказала я. — Правда? Ти ж бувала тут раніше.

Костомаха-Фло скинула бриль і почухала копицю світлого волосся.

— А ти, здається, не така дурепа, як я думала... Гаразд, — повторила вона. — Я справді це передчувала.

— Ну, то й досить, — похмуро промовив Локвуд. — Свою обіцянку ми виконали. Тепер черга за твоєю.

* * *

У Лондоні мало закладів, що працюють уночі, та ще менше з них відчинені аж до ранку. Щоправда, є кілька місць для агентів або нічних вартових, де вони можуть відпочити. Так само це стосується й торговців артефактами. Спочатку Фло зупинила свій вибір на таверні «Заєць і нагай» у Саутворку, й ми хутко подалися туди.

Щоправда, вже невдовзі нас там спіткала невдача. Біля таверни було припарковано три сріблясті фургони з зображенням однорога. Кілька дорослих агентів «Фіттес», у супроводі озброєних полісменів ДЕПРІК із собаками, заводили до цих фургонів якихось людей. Хтось із затриманих пручався, хтось намагався втекти, собаки наздоганяли їх і тягали по землі. Причаївшись у дальньому кінці вулиці, ми розгледіли Кіпса, Неда Шоу та Кет Ґодвін, що стояли біля дверей закладу.

Локвуд потяг нас назад у пітьму.

— Облава на торговців артефактами, — пробурмотів він. — Кіпс розширює коло своїх дій.

— Думаєш, він знає про Джека Карвера? — запитала я. — Навряд чи хлопчина все розповів йому...

— Про зв’язок між Карвером та Недлсом міг знати не тільки він... Тут ми все одно нічого не вдіємо. Куди ще ми можемо піти, Фло?

Продавчиня артефактів помовчала.

— Є тут недалечко одне місце, — нарешті прошепотіла вона.

Наступний її вибір упав на кав’ярню біля станції «Лаймгаус» — невеличку будівлю, куди заходили хіба нічні вартові після зміни. Двері й вікна тут було заґратовано залізом, а над ними висіли захисні ліхтарі. Всередині в пластикових коробках лежали карамельки та іриски, які так любили наймолодші відвідувачі. До дошки біля входу було пришпилено рекламні листівки, оголошення «пропонуємо роботу», «загублено — знайдено» та інші подібні папірці. По столах лежали часописи й комікси в строкатих обкладинках. П’ятеро похмурих підлітків сиділи за окремими столиками: вони їли й пили, втупившись у простір перед собою. Їхні палиці чекали на господарів біля дверей.

Ми з Локвудом замовили яєчню, копчену рибу та чай, а Фло — каву й грінки з джемом. Потім знайшли стіл у куточку й заходились вечеряти.

В яскравому світлі ламп Фло видавалась іще неохайнішою. Вона насипала в чашку з кавою вісім ложечок цукру й почала потихеньку відсьорбувати.

— Ну, Фло, — мовив нарешті Локвуд, — тепер розкажи нам усе про Джека Карвера.

Вона кивнула й шморгнула носом, тримаючи в брудних пальцях чашку:

— Так, я знаю Карвера.

— Чудово. А де він живе, знаєш?

Вона коротко хитнула головою:

— Не знаю.

— А де він буває?

— Ні.

— А з ким знається?

— Ні. Знаю тільки Двейна Недлса. Але ж ви кажете, що він мертвий.

— А його захоплення? Чим він займається на дозвіллі?

— Не знаю.

— Але ти хоч знаєш, де нам шукати його?

Очі Фло спалахнули. Вона знову відсьорбнула кави, насупилась, і кинула в чорну рідину ще одну ложечку цукру. Тоді розмішала її — ми тим часом мовчки сиділи й чекали, — і нарешті, завершивши ритуал, промовила:

— Не знаю.

Я спересердя взялася за руків’я рапіри. Локвуд поправив серветку на столі.

— Гаразд, — сказав він. — Ти кажеш, що знаєш Карвера. Яка ж користь із такого знання — загального й водночас обмеженого?

Костомаха-Фло піднесла чашку до рота й гучно ковтнула кави.

— Я знаю його вдачу. Його репутацію. Знаю, що він робить із краденими артефактами. А ще знаю, як йому передати листа. Це все повинно цікавити вас!

Локвуд сів, згорнувши руки на столі:

— Так, ти маєш рацію. Тільки як ми передамо йому листа, якщо досі ніколи з ним не бачились?

— Тільки не кажи, — підхопила я, — що цей лист треба покласти до гнилого черепа й залишити опівночі в розритій могилі.

— Ні. Його краще пришпилити отам, — вона показала на дошку біля дверей. — Так спілкуються люди нашої професії. Живемо ми здебільшого самотньо. А таких дощок у Лондоні небагато. — Вона витерла носа пальцями, а пальці — об куртку. — Є ще одна — в «Зайці та Нагаї», але нею ми скористатись не можемо.

Я спохмурніла, та Локвуда ця звістка, здається, потішила.

— Цікаво. Саме так ми й зробимо. Кому адресувати листа?

— Напиши: «Для Цвинтарного Братства». Так називають торговців артефактами — таких, як я. Можливо, Карвер сам і не прочитає його, зате прочитає хтось інший і перекаже йому словечко.

— Це нам не підходить, — заперечила я. — Нам треба щось певніше. А що Карвер робить із украденими артефактами?

— Носить їх до Вінкмена. Можна мені ще кави?

— Ні, в біса! Спершу розкажи нам усі подробиці. А тоді вже — пий собі на здоров’я!

— Або замовимо тобі миску цукру, а ти поллєш його чайною ложечкою кави, — підхопив Локвуд. — Так буде навіть простіше.

— Сміх та й годі, — без жодної усмішки відповіла Фло. — З тебе завжди був непоганий комедіант. Гаразд, розкажу вам про того Карвера. Є два типи торговців артефактами. Перший — такі, як я: тихенько лазимо світом і збираємо забутий мотлох із надприродною силою. Не завдаємо нікому клопотів, і більше нам нічого не треба. А є ще другий тип — нетерплячі, їм ліньки порпатись на бережку. Їм треба швидкої вигоди, хай навіть ціною крадіжки. Ці хлопці грабують кладовища, тягнучи звідти все, що можна; а можуть обчистити й живу людину,