Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

— Ви зараз на площі Белькур, біля входу на вулицю Сен-Рамон, а той будинок на розі належить раднику де ла Жак’єру. Куди ви хочете, щоб вас тепер відвезли?

— Накажи в’їхати в перші ворота за будинком радника, — відповіла моя дуенья.

Тут Тибальд став дуже уважним, бо він і справді мав сусідом певного дворянина, який звався де Сомбр-Рош і вважався надзвичайно ревнивим. Він неодноразово хвалився Тибальду, що покаже йому, як можна мати вірну дружину; казав, що виховує в своєму замку привабливу дівчину, з якою він одружиться, щоб підтвердити істинність свого твердження. Але молодий Тибальд зовсім не знав, що дівчина в цей час знаходиться в Ліоні, і дуже тішився, що вона попалася йому в руки. Тим часом Орландина продовжувала:

— Отож, ми під’їхали до воріт, звідки нас відвели у великі й багаті кімнати, а звідти крученими сходами у вежу, з якої, як мені здавалося, можна би вдень бачити усе місто. Проте я помилялася, навіть вдень неможливо було нічого побачити, бо вікна були затягнуті товстим зеленим сукном. Сама ж вежа була освітлена позолоченою кришталевою люстрою. Дуенья посадила мене в крісло й дала для розваги свої чотки, сама ж вийшла й замкнула за собою двері.

Коли я лишилася сама, то покинула чотки, взяла ножички, які мала на поясі, і розрізала зелене сукно, яке заслоняло вікно. Тоді я побачила поряд ще одне вікно, а за тим вікном — ясно освітлену кімнату, в якій сиділи біля столу троє молодих дівчат і троє молодих людей, гарніших, ніж можна собі уявити. Вони співали, пили, сміялися й загравали з дівчатами, часом навіть лоскотали їх під підборіддям, але з зовсім іншим виразом обличчя, ніж отой пан у Сомбр-Рош, який, однак, тільки для цього і приїздив до нашого замку. А потім ті дівчата й ті молоді люди почали помаленьку скидати з себе одяг, так як я часто це робила вечорами перед дзеркалом. Вони й справді робили це так, як я, а не так, як моя стара дуенья.

З цих слів Тибальд здогадався, що йшлося про вечірку, яку він учора влаштував своїм друзям, тож обійняв рукою стрункий стан дівчини й притиснув її до серця.

— Так само робили й ті молоді люди, — продовжувала Орландина. — Правду кажучи, мені здається, що вони мали бути надзвичайно закоханими. Нарешті один з них сказав, що вміє кохати краще від інших. А ті двоє те саме твердили про себе. Дівчата були різної думки. Тоді юнак, який перший похвалився своїм умінням, аби підтвердити, що він має рацію, придумав особливу річ.

Від цих слів Тибальд, який добре пам’ятав перебіг бесіди, мало не захлинувся від сміху.

— Ах, не смійся, сеньйоре; запевняю тебе, що це була надзвичайно приємна вигадка, й цікавість моя зростала дедалі більше, коли раптом відчинилися двері; я підбігла до своїх чоток, бо входила дуенья.

Вона взяла мене за руку й відвела в карету, яка вже не була такою закритою, як учорашня, і якби ніч не була така темна, то я б докладно роздивилася увесь Ліон, а так помітила тільки, що ми їдемо кудись дуже далеко. Невдовзі ми виїхали за міські мури й затрималися біля останнього будинку передмістя. На перший погляд це була звичайна хата, навіть крита соломою, але середина була зовсім іншою, як ти й сам переконаєшся, якщо це мале негреня не забуло дороги, бо я бачу, що воно добуло десь вогонь і запалило ліхтар.

На цьому Орландина закінчила свою історію. Тибальд поцілував їй руку й сказав:

— Прекрасна блукачко, скажи мені, чи ти сама живеш у тій хатці?

— Зовсім сама, — відповіла незнайомка, — лишень з дуеньєю і цим малим негреням. Але не думаю, щоб дуенья встигла сьогодні повернутися додому. Пан, який приїздив лоскотати мене під підборіддям, велів мені прийти з нею до своєї сестри. Оскільки він не зміг прислати карети, яку відправив по священика, то ми пішли пішки. Хтось затримав нас на вулиці, щоб сказати мені, яка я гарна. Глуха дуенья вирішила, що він дозволив собі якусь брутальність і почала йому відповідати. Зібралося багато людей, які теж устряли до суперечки. Я перелякалася й чимшвидше втекла. Негреня побігло за мною, впало, ліхтар розбився; я сама не знала, що мені робити, і тут, на щастя, зустріла тебе.

Тибальд, захоплений простотою цієї розповіді, знову взявся до загравань, але тут негреня принесло запалений ліхтар, світло якого впало на обличчя Тибальда.

— Що я бачу! — вигукнула Орландина. — Це той самий, який учора похвалявся своїми вміннями!

— І твій покірний слуга, — відповів Тибальд. — Але запевняю тебе: те, що я робив учора — ніщо порівняно з тим, чого може від мене сподіватися порядна й шляхетна жінка. А жодна з учорашніх дівчат такої назви не заслуговує.

— Як це? А мені здавалося, що ти так кохаєш тих трьох дівчат! — перервала його Орландина.

— Це ще один доказ, що жодної з них я не кохаю насправді, — відповів Тибальд.

Орландина щебетала, Тибальд усіляко догоджав їй, і в такий спосіб, самі не знаючи як, дісталися вони на сам кінець передмістя до самотньої хатки, двері якої негреня відімкнуло ключем, що висів у нього на поясі. Середина нічим не нагадувала сільську вбогість. Стіни були увішані фламандськими килимами з витканими малюнками, на яких були зображені немовби живі постаті. Під стелею висіли гарні люстри з чистого срібла. Коштовні шафи зі слонової кості й чорного дерева, крісла з ґенуезького оксамиту, оздоблені золотими торочками, стояли біля пружистих канап, оббитих венеційським муаром. Однак Тибальд не звертав на все це уваги, він бачив тільки Орландину й чекав закінчення дивної пригоди.

Тим часом маленький чорний прислужник прийшов накрити на стіл, і тільки тоді Тибальд побачив, що це не дитина, як він спершу подумав, а старий чорний карлик огидного вигляду. А втім малий чоловічок приніс речі, які зовсім не були гидкими: великий позолочений полумисок, на якому парували чотири куріпки, смачно й вишукано приготовані, а під пахвою — пляшку пряного вина. Не встиг Тибальд поїсти й випити, як відчув, що неначе вогонь потік по його жилах. Щодо Орландини, то вона їла мало, зате весь час поглядала на свого гостя, то кидаючи йому чулі й невинні погляди, то вдивляючись у нього такими злими очима, що юнак не знав, що й думати.

Нарешті чорний слуга прийшов