Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Ми закінчили огляд тіла і вже виходили з прохолодного приміщення моргу, коли раптом містер Джонсон нас зупинив.

— Місіс Рейд, — звернувся він, зупиняючись за кілька кроків від мене. — Якщо ми вже завершили роботу, чи не проти ви сходити зі мною в кіно?

Його слова застали мене зненацька. Я трохи розгубилася, але намагалася виглядати спокійно.

— Це побачення? — запитала я, піднімаючи брову.

— Саме так, — усміхнувся він, упевнено тримаючи мій погляд. — Я кличу вас на побачення.

Я відчула, як Картнер, який стояв поруч, напружився. Його погляд різко змінився, він уважно стежив за кожним моїм рухом.

— Я не проти, — відповіла я з легкою усмішкою, хоча серце трішки пришвидшилося.

Джонсон явно не очікував такого прямого погодження, але швидко опанував себе:

— Ви справді?

— Так, — кивнула я, злегка нахиляючи голову набік.

— Тоді чекайте мене о 7:30 вечора, — його голос звучав впевнено. — І так, я приїду мотоциклом.

Містер Картнер перехопив його погляд і ледь помітно нахмурився, але не сказав нічого. Я відчула напругу, яка повисла в повітрі, але вирішила не зважати.

— Домовилися, — погодилася я, намагаючись ігнорувати здивування Картнера.

Джонсон кивнув, усміхнувшись, і, не затримуючись, попрямував назад у приміщення моргу.

Коли він зник за дверима, я відчула, як містер Картнер повернувся до мене. Його голос звучав стримано, але з ноткою невдоволення:

— Ви серйозно збираєтесь на побачення з ним?

— А чому б і ні? Він милий, — відповіла я, дивлячись прямо в його очі.

Картнер трохи нахилив голову, уважно розглядаючи мене, але нічого не сказав. Його мовчання було більш промовистим, ніж будь-які слова.

Ми вийшли з моргу й попрямували до машини. Напруга між нами відчувалась навіть сильніше, ніж звичайно. Але я вирішила залишити це позаду — принаймні до вечора.

Ми мовчки сіли в машину. Напруга між нами продовжувала висіти в повітрі, ніби невидима стіна. Містер Картнер завів двигун, і ми рушили назад до його будинку.

Дорогою я відчувала, як він час від часу крадькома зиркав на мене, ніби зважуючи, чи варто щось сказати. Його мовчання почало мене дратувати.

— Якщо ви хочете щось сказати, то просто скажіть, — порушила я тишу, не відводячи погляду від дороги попереду.

Він трохи стиснув кермо, зробивши вигляд, що не чув моїх слів. Але після декількох секунд мовчання відповів:

— Я просто не розумію, навіщо вам це.

— Що саме? Побачення? — перепитала я, піднявши брову.

— Так, — сухо відповів він, не дивлячись на мене. — Джонсон... він не той, хто вам потрібен.

— І хто ж тоді мені потрібен? — я не змогла стримати сарказму.

Він важко видихнув, ніби підбираючи слова:

— Хтось, хто розуміє вас краще. Хтось, хто не стане фліртувати з вами посеред робочого процесу.

— Ви зараз ревнуєте? — кинула я, злегка нахилившись у його бік.

Він здивовано глянув на мене:

— Ні. Я просто висловлюю свою думку.

— Ну, дякую за вашу думку, — я спробувала зберегти холодний тон, але всередині мене все кипіло.

Ми повернулися до будинку, і я швидко вийшла з машини, залишивши його з думками наодинці.



Увечері, як і домовлялися, я почала готуватись до побачення. Вибрала чорну сукню до колін із відкритими плечима, підібрала до неї сріблясті сережки та легкий макіяж. Волосся вирішила залишити розпущеним.

Містер Картнер сидів у вітальні, коли я спустилась. Він підвів погляд і на мить завмер.

— Ви йдете? — запитав він, хоча це було очевидно.

— Так, — відповіла я, поправляючи сережку.

— Ви впевнені, що це гарна ідея?

— Так, — відповіла я твердо, не бажаючи знову починати цю розмову.

На вулиці вже чувся звук мотоцикла. Я кинула швидкий погляд на Картнера, перш ніж вийти. Його обличчя залишалося непроникним, але його очі говорили більше, ніж будь-які слова.

Джонсон стояв біля мотоцикла в чорній куртці, усміхаючись, коли я підійшла.

— Ви виглядаєте приголомшливо, місіс Рейд, — сказав він, простягаючи мені шолом.

— Дякую, — відповіла я, приймаючи шолом.

Ми сіли на мотоцикл, і я відчула, як адреналін пробіг по всьому тілу, коли Джонсон натиснув на газ. Їхати нічним містом, відчуваючи швидкість і свободу, було чимось неймовірним.

Але десь на задньому плані я не могла позбутися думок про містера Картнера і його реакцію. Що саме його так турбувало?

Ми приїхали до кінотеатру, я зняла шолом і озирнулася. Джонсон допоміг мені зійти з мотоцикла, його рука ненароком торкнулася моєї.

— Ви впевнені, що не боїтеся мотоциклів? — запитав він з легкою усмішкою, дивлячись мені в очі.

— Це було трохи страшно, але, зізнаюсь, я отримала задоволення, — відповіла я, поправляючи волосся.

Ми зайшли всередину, і Джонсон люб’язно запропонував мені обрати фільм. Я вибрала детективний трилер — жанр, який, здавалося, був нам обом близький.

Під час перегляду я помітила, що Джонсон час від часу кидав на мене погляди. Коли фільм дійшов до кульмінації, де вбивця нарешті розкрив свою особистість, він тихо прошепотів:

— Як думаєте, чи могли б ви так само зловити злочинця в реальному житті?

— Думаю, що так, — відповіла я впевнено. — У цьому й суть моєї професії.

— Ви така впевнена в собі. Це вражає, — сказав він, нахилившись трохи ближче.

Я відчула, як моє серце почало битися трохи швидше. Мені здавалося, що я маю зберігати дистанцію, але його щирість і доброзичливість робили це важким.

Після фільму ми вирішили випити кави в невеликій кав’ярні неподалік. Сидячи за столиком, я помітила, як Джонсон уникає розмов про роботу, натомість розповідаючи про своє дитинство та любов до мотоциклів.

— Я знаю, що ми працюємо у важкій сфері, але це не означає, що ми не можемо дозволити собі трохи щастя, — сказав він, дивлячись мені в очі.

— Ви маєте рацію, — відповіла я, несподівано відчуваючи себе більш розслабленою поруч із ним.

Повертаючись додому, я помітила, як Джонсон не по-дружньому дивиться на мене, а більш з симпатією. Він довіз мене прямо до будинку містера Картнера.

— Дякую за приємний вечір, — сказала я, знімаючи шолом і віддаючи його Джонсону.

— І вам дякую, місіс Рейд. Можливо, повторимо це якось?

— Можливо, — відповіла я з легкою усмішкою.

Я швидко увійшла до будинку, знаючи, що містер Картнер чекає на мене. Він сидів у вітальні, читаючи якусь книгу. Почувши, як я увійшла, він підняв погляд.

— Ви добре провели час? — запитав він нейтральним тоном.

— Так, дякую, — відповіла я, проходячи повз нього.

— Роуз, — раптом сказав він, зупиняючи мене.

Я обернулася.

— Просто будьте обережні, — сказав він тихо.

Я кивнула і пішла до своєї кімнати, думаючи про цей день і про те, як сильно все ускладнилося.