Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Алекс уважно спостерігав за мною. Потім приставив стілець поруч та взяв мою ложечку в свою руку.

- Якщо хочеш відчути смак, перед тим, як вкусити, треба прошепоти Ладхамемо, - він зачерпнув шматочок торта й підніс до моїх губ. - Давай. Переконливо, чітко та ти відчуєш його смак.

- Ладхамемо, - з недовірою повторила я незнайоме слово.

Відразу ж після цього Алекс акуратно засунув мені ложку в рот, і я відчула цей смак. Нехай на мить, але я зрозуміла, що торт був медовим. З чорносливом та збитими вершками.

- Ну як? - посміхався Алекс.

- Трохи рятує ситуацію, - погодилася я, намагаючись вести себе природно.

Усередині ж в мене все раділо та співало від незнайомих почуттів. Його настільки близька присутність хвилювала душу й загальмовувала мозок.

Як мені хотілося, щоб ця мить простягнулася вічно. Щоб він не відходив від мене, і я дивилася в його неймовірні, очі, що випромінювали спокій та умиротворення.

Алекс уважно придивився до мене та плавно відступив. Немов почув мої думки і поспішив зняти мою оману.

- Есмі, нам варто здійснити те, що ти задумала, - нагадав він. - Пішли, не варто втрачати час.

Я розгублено кивнула й знехотя піднялася з-за столу.

- Дякую, Джейкобе, - я взяла серветку й промокнула нею губи, хоч, вони й не забруднилися. - Якщо все вийде, та я вийду, не забувайте відвідувати.

Хлопчик активно закивав та почав мити посуд. А Алекс повів мене до виходу.

Звідси не було видно сходи, але я знала, що вони з'явиться також несподівано, як і все в цьому дивному місці.

Від будинку вела лише одна вузька стежка. За якою Алекс пішов попереду мене.

- Пробач, що я попереду, - він обернувся та підморгнув мені. - Але я хочу захистити тебе. Тут є багато чого, що страшніше за мого брата в люті. Я чув, Джейкоб тобі розповідав про Шестипалих? Так, повір, в порівнянні з іншими жахами, ці милі левенята, просто кошенята.

- А хто це такі? - так, я пам'ятала слова хлопчика.

- Вони схожі на звичайних левів, - почав пояснювати професор. - Тільки в них шість лап. А ще в них два хвоста та грива з кігтями з заліза. Їх називають шлеруви. Раніше вони охороняли межисвіт від світу живих. Тепер ця справа стражу. Повір, це велика честь мати таку посаду. Так, вона не з легких, але пам'ятай, ти особлива.

- Не дуже радує, - пробурчала я в спину чоловіка. - Жити й знати, що доведеться так існувати. У світі, де кругом пустота.

- Не суди про це місце з першого погляду, - здавалося, Алекс насупився, принаймні, голос його став помітно грубіше. - Я тут більше двадцяти років, й то побачив невелику його частину. Тому, перед тим, як оцінити його, дізнайся про нього більше.

- Пробач, - буркнула я. - Буду тримати свої думки при собі.

- Гей! - він різко обернувся й взяв мене за руки. - Не сумуй. Все буде добре. Краще, розкажи, як ти збираєшся вибратися звідси й залишитися непоміченою.

- Дізнаєшся, - хитро посміхнулася я, знову мліючи від його дотиків. - Треба поспішати, поки ще не так світло.

Алекс кивнув та повів мене до сходів. Де чекали мене ті дві сходинки, яких я боялася більше, ніж своєї ідеї.

Щоб не так важко мені було, Алекс пройшов їх першим й простягнув мені руку.

Я вхопилася за неї та стрибнула через них, борючись з моторошної болем. Нехай, він тривав не довго, але цього вистачило, щоб відчути себе огидно.

- Страшна річ, - поскаржилася я й пішла нагору.

Біля дверей я дістала телефон та глянула на Алекса, який зупинився на сьомій сходинці. Тепер треба було знайти номер декана земляного факультету й намагатися змінити голос.

Відшукати потрібний контакт було неважко, тож, я набрала його, з сумнівами поглядая на Алекса.

У трубці почулися гудки, а за ними, і незадоволений голос містера Фроста.

- Вибачте за турботу, - говорила я, намагаючись робити голос нижчим та грубішим, щоб здавався старше. - Потрібно, щоб Ви повернулися до воріт в пагорбі. Наш охоронець щойно звідти. Він чув там музику. Можливо, Вам варто пошукати там зниклу дівчину.

- Негайно вирушаю, - не розбираючись, хто дзвонить, відповів професор та кинув трубку.

- І що далі? - з цікавістю запитав Алекс.

- А ми залишимо телефон нижче, - я стала спускатися. - Щоб він пішов до нього, а я встигла вискочити й забратися звідси.

- Думаєш, він тебе не помітить? - Алекс з сумнівом стежив за мною.

- Ми змусимо його не помітити, - я вже спустилася достатньо й поклала телефон на сходинки.

Після чого стала знімати лікарняний халат, залишаючись в піжамі.

- Будеш тримати його, - пояснила я чоловікові. - Він побачить телефон та когось поруч. Зрозуміло, кинеться сюди. А я швидко вискочу.

- Не подобається мені ідея, - Алекс взяв халат за плечі. - Навіть, якщо він тебе не помітить, ти замерзнеш.

- Вже світанок, не встигну, - я посміхнулася й підійшла ближче до нього. - Дякую, що поспілкувалися та багато чого пояснили. Я буду сумувати. Приходь в гості в будь-який час. Навіть, якщо не зможеш там говорити, ми зможемо спілкуватися.

- Добре, - кивнув він. - А ти, будь ласка, доглядай за моїм братом. Так, він не подарунок. Але й в ньому є щось гарне.

Я погодилася та пішла нагору.

А Алекс постарався зробити все, як я його просила, щоб здавалося, що там сидить людина.

Варто було мені втиснутися за виступ в стіні біля дверей, як почулося клацання, й вони розкрилися.

Темряву прорізав яскравий промінь світла.

- І хто ж тут? - почула я знайомий голос. - Ага, ось ти!

Професор пройшов повз, як я й хотіла.

Тому, не чекаючи іншого шансу, я вирвалася з укриття, вибігла на вулицю, й помчала в гущавину лісу.

Не встигла я добігти до найближчого дерева. Як щось болісно упилося в мої ноги, й через це я повалилася на землю.

Підвівшись на лікті, я побачила трохи вище щиколоток колючий кущ, який обмотав мої ноги й болісно впивався шипами в шкіру.