Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

Настя   

Мій ранок почався із набридливої мелодії телефону, який сповіщував мене про вхідний виклик. Глянувши на екран, я побачила фото мами. Після моєї поїздки додому, ми з нею кілька разів зідзвонювалися, але тему дітей та сімї вона не зачіпала, схоже тоді я була різка з нею.

- Привіт, мамо. – Тихо мовила, виходячи з кімнати, аби не розбудити Макса.  

- Привіт, доню. Як справи?

- Все добре! Ви як там?

- Теж нічого. Тато трошки прихворів, але ти не хвилюйся, він лікується під моїм пильним контролем. – Серйозно мовила мама, а я засміялась.

- Тоді це добре, татові вітання і скорішого одужання.

- Обовязково передам! Ти мені краще от що скажи, ти у Київ з ким поїхала? – Зацікавлено запитала мама. – З нареченим?

- А звідки ти знаєш? – Дуже здивовано запитала я.

- Про нареченого чи про Київ?

- Мамо! Я про те що мене немає у Львові! – Обурено сказала я.

- Ага, тобто про нареченого правда. – Тихенько мовила мама до самої себе.

- Мамо, я поїхала з другом! Не вигадуй собі там нічого! – Серйозно мовила я.

- А коли ти нас познайомиш з тим своїм «другом»? – Наголосила мама на останньому слові.

- Мамо, я серйозно поїхала з другом. – Відповіла я, поки в мені закипало обурення.

- Ну так, так, я зрозуміла. – Награно сказала мама.

- Хоча ти знаєш, ти права, я тут з нареченим. Я просто не хотіла тобі говорити ось так по телефону. Думала приїдемо до вас познайомимось, але раз ти вже сама про все дізналася, то немає сенсу приховувати. – Випалила я.

- Ох! Ну нарешті! Доню, ми з татом дуже щасливі за тебе! А по приїзду, обов’язково до нас! Будемо знайомитись! – Сказала мама.

- Добре, так і буде! – Відповіла я. – Мамо, мені вже час, передзвоню потім.

- Добре, доню! Бувай! Гарно Вам відпочити!

- Дякую, бувай!

Чому я піддалась на мамині слова? Я вже просто втомилася за три роки слухати нотації щодо свого особистого життя. Наші розмови щоразу закінчуються одним і тим самим: «Доню, ти розумієш, тобі вже майже двадцять сім, а у тебе немає ні чоловіка, ні дітей. Так не можна!». На цей раз я просто здалася. Ну що, доведеться викручуватися. Якраз Макс поруч, попрошу його мені підіграти. Все ж нам не доведеться довго прикидатися. Просто треба приспати мамину і татову пильність, а потім «Бах» - не зійшлися характерами. Хм, також мене турбує ще одне питання, звідки мама дізналася де я і з ким? Тільки одна людина знала про це.

- Привіт, Настуня! Як ви там? У Києві вже? – Пролунав голос з телефону, після довгих гудків.

- Привіт, Іруня! Так, все чудово! Приїхали вчора ввечері.

- Це добре! А чому ти так рано дзвониш, я думала ви будете відсипатися після дороги. – Проторохтіла Іра.

- Я теж так думала, поки мені не подзвонила мама, і не наїхала на мене з претензіями, що я не розказала їм про поїздку із моїм «нареченим».

- От дідько…. – Тихо мовила подруга, видно щоб я не почула.

- Що ти кажеш? Вибач, Насте?

- Так, Настуня, вибач мене! Будь-ласка! – Благально просить подруга.

- Ір, розумієш, мені дійсно довелося сказати, що я тут з нареченим, бо мої виправдання вона навіть слухати не захотіла. – Тихенько мовила я, щоб мене ніхто не чув.

- Вибач, просто тьотя Віта до тебе не могла додзвонитися, подзвонила мені і почала допитувати мене…

- Добре, я зрозуміла, - сказала, перебиваючи Іру, - що зроблено, те зроблено.    

- Пробач, Настунь… - Винувато говорить подруга.

- Все добре, просто тепер треба трохи підіграти батькам…

- Що ти маєш на увазі? – Здивовано запитала Іра.

- Потім, все потім розкажу, а зараз мушу йти. Пізніше здзвонимось.

- Добре, до зв’язку! Цілую.

- До зв’язку. – Сказала я, вимикаючи телефон.

Після таких розмов, я вже передумала йти далі спати. Замість цього пішла в душ, на ранкові процедури.

Привівши себе до ладу, й переодягнувшись у кімнаті, поки Макс мило сопів, я вийшла на кухню, де вже був якийсь рух.

- Доброго ранку! – Мовила Яна, у якої на руках була Стефа. – Ми тебе розбудили?

- Доброго ранку! Та ні, ти що. Мене мама розбудила, подзвонила з самого рання.

- Мами вони такі. – Сказала Яна і легенько всміхнулась. – Насть, можеш погратись поки зі Стефою, а я приготую сніданок?

- Так, звісно давай.

- А то з цією маленькою леді я трошки не встигаю. – Сказала Яна, передаючи мені дівчинку.

- Ну привіт, маленька. Я – Настя. – Звернулась до дівчинки. – Ти така гарна, прямо як твоя мама. – На мої слова Стефа почала сміятись і плескати в долоні.

- Ти їй сподобалась. – Підмітила Яна.

- Думаєш?

- Стефа, взагалі-то, з незнайомими людьми веде себе по-іншому – вередує, плаче, проситься або до мене, або до Сергія. А з тобою вона навіть сміється. – Говорить Яна.

- Мабуть, просто ти поруч, от вона і не вередує. – Відповідаю Яні.

- Та ні, дітки відчувають людей. – Сказала, підмигуючи, Яна.

- Можливо, особливо заперечувати не буду. – Усміхаючись, відповіла їй.

- Знаєш, а тобі йде. – Сказала Яна, помітивши як я граюся з маленькою. – Не думала про своїх діток?

- Якщо чесно – думала. От тільки я поки не готова заради сімї руйнувати кар’єру. – Чесно відповіла їй.

- Знаєш, я теж так говорила кілька років тому, поки не зустріла Сергія. Я закохалася і зараз маю те, чого не дасть ні одна кар’єра – сімейний затишок і щастя.

- Можливо ти і права. Проте зараз я не можу від усього відмовитися.

-Нічого, всьому свій час. Ти це зрозумієш. – Посміхнувшись, сказала Яна.

- Доброго ранку, дівчатка! – Мовив Макс, зайшовши на кухню. – Стефа, моя люба дівчинка, як же я скучив за тобою. – Сказав, підійшовши ближче, а дівчинка потягнула свої маленькі ручки до нього.

- Доброго ранку! – Привітались ми з Яною, і я віддала Стефу Максові.

- А де це мій брат?

- У нього на сьогодні були заплановані дві зустрічі, які він не зміг перенести. – Сказала Яна.