Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

«Ха, — сказав Віталій. — Тричі ха, і як там у тому анекдоті? Пауза з наголосом на «у»? Здорово, ніц не скажеш? А чого казати і кому? Вітрові? Субстанція невидима».

Маршрутка наздогнала Віталія перед самим селом, коли в найближчих хатах уже можна було виразно бачити вікна і колір віконниць, які обрамляли скло — як і в місті, в селі вони були переважно білими — пластик добрався і до віддалених сіл. Віталій, коли маршрутка вже в’їжджала в село, став шукати не біле, а якесь інше обрамлення скла на вікнах. І знайшов — темно-коричневе, схоже, колір дубової кори, трохи підфарбованої. Тут він здивувався — дорогою до села розмовляв із вітром, навіть сперечався, вітер намагався збити його з ніг, а маленьке сільце звалося Вітрівка. Прикмета? Збіг?

Вже з вікна маршрутки побачив здалеку темно-синю споруду — ген-ген вдалині, у полі. Вона немов намагалася вилізти з-під землі і ніяк не могла цього зробити.

«Певно, дот, — подумав. — Чи дзот».

Їх тут, він читав, колись натикали чимало. Деякі підірвали ще при обороні, у сорок першому, але зовсім знищити не змогли, декотрі так і лишилося, бо як витягнеш величезні кам’яні блоки? Та й чомусь це не стали робити. Хіба що, як сказали колись Віталику в іншому селі, що могли, розтягли сільські дядьки. Але великого блока й на возі не повезеш.

Разом з ним вийшли двоє жінок і чоловік, він був четвертим, в однієї з жінок і спитав, де живе Ганна Петрівна Тищук.

— А отамика, на тую вулицю повернете. Сама там і живе. Ви-те не неїн родич? Бо казали…

Що казали, Віталик так і не взнав. Жінка з торбою у руці дивилася на нього так, мовби пригадувала, де бачила. Чекала слів?

— Я з газети, — Віталій усміхнувся, як міг, приязно.

— З газети? До Ганни?

— Матеріал писатиму, до Дня Перемоги.

— Гой?… Тож вона вроді ни воювала…

— У війну ніби народилася.

— У війну? А точно — мама казали, що Ганька воєнна. Воєнна, да… Отой того писати?..

Друга жінка, молодша на вигляд, котра йшла поруч, подала голос:

— Влянко, хіба ти не відаєш, тож батько неїн тутечки солдатом був, ну, красним, совєтським, ще до войни…

— Та я же ни мєстная.

— Ну во… подайте люди памнять. Ти ж Личукова невістка…

Віталій відчув, що може взнати щось цікаве. Донька радянського солдата, червоноармійця? Але ці жінки більше нічого не знали. Чи не хотіли сказати. Втім, одній під п’ятдесят, а, мо’, й молодша, а друга хоч і старша — не місцева. Ні, явно знають щось більше.

«Гаразд, не буду питати, взнаю більше від самої Ганни Петрівни», — вирішив Віталій.

У хаті — старій, перехнябленій, може, навіть ще з довоєнного часу — він застав двох — невисоку, зсутулену жінку в темно-синьому станіку і чоловіка, ще старшого, в куфайці. Вони явно перед його приходом про щось сперечалися й несподівано позаковтували слова. Віталій відрекомендувався, сказав, що написати хоче про пані Ганну, як про дитину війни.

Розмови, однак, не вийшло. Не зав’язавшись, зів’яла.

— Та що ж розказувати? Як і всі, хто тієї пори народився — діти війни. Кажуть, судитися тре, щоби якісь там гроші чи що дали. В район їхати. Та куди мені з моїми ногами? Вже як буде — так буде.

— Мені казали, що батько ваш не тутешній був?

— Хто казав? — жінка зирнула насторожено.

— Ваші односельчани.

— Ну, люде скажуть… Авжеж, з окруженців… Лишився, до мами покійної пристав.

— Але ж ви, мені в сільраді казали, восени сорок першого народилися?..

— То й що? Вам паспорт мій тре чи щоб я щось розказала?

— Вибачте, будь ласка.

Небагато довідався у цій хаті Віталій. Так, народилася у сорок першім, та що згадувати… Батько з матір’ю жили, потім на фронт батько пішов, там і пропав. Згинув, загинув, яка різниця, коли нема. Мати з ними двома осталася, вона й брат, у сорок п’ятім, зразу після Нового року за два тижні по Різдві родився. Ну, яке потому життя було вдовине, то вже…

Господиня тихо заплакала. Сльози її душили дедалі сильніше, а потім почала хапати повітря.

— Ніц вам казати не буду більше. Йдіте собі… Оно хіба хай Трохим розкаже. Він тоже дитина війни. Він мій дядько. Звиняйте… Ни можу… Ой, ни можу…

Чоловік, на вигляд за вісімдесят, котрий мовчки сидів усю недовгу й небагатослівну розмову, взявся проводжати незваного гостя. Віталій вирішив — може, його хоч трохи розпитає. У матеріалі обов’язково згадає. Тільки ж у нього завдання про тих написати, хто у воєнні роки народився. До Дня Перемоги. А поки що не густо сіється.

Вже біля воріт дядько Ганни сказав:

— Ви-те, той, не обижайтеся на Ганю. Не говірка вона та вообще… Тут історія така…

Він нахилився, стишив голос, мов його міг підслухати рвучкий холодний вітер, що налетів з-за хати.

— Якщо не для газети… просто так вам кажу… діло було таке…

Умовк, певно, зважував — казати чи ні? Щось мав сказати і не міг. Чи теж не хотів. А може, боявся, бо на хату небіжки оглянувся.

Віталій вирішив узяти бика за роки. Принаймні стимулювати майбутню розповідь. Нагнувся до старого, котрий плямкав губами і не міг здобути слова, як та жінка в хаті.

— Може б, ми по п’ятдесят грам випили? У вас тут бар є? Чи буфет?

Старий зирнув на нього якось так подивовано, мовби Віталик запитував, чи вчора в них не приземлялися марсіяни.

— Чого ж? Є бухвет, отамо, в магазинчику… І бар є, окремо, там, де раніше молоко приймали… Настя Сакунцьова з чоловіком, тим, що десь на заробітках напитала, під бар ту хатину й переробили…

— То ходімо?

— Ну, я хіба пива троньки… Бо, самі бачите, вік… Не віз уже, а колимага розбита…

Бар у Вітрівці виявився маленьким, не бар, а барчик — з двома столиками, правда, стіни стилізовані під сільську хату з півниками і дівчиною біля колодязя та козаком-парубком біля неї. Розписи були старанні, але Віталик подумав, що художник, певно, списував їх із якогось килимка.

— От, Настуню, тобі посєтітєля привів, — сказав до жінки за вузьким шинквасом дід Трохим. — Щитай, такого в тебе й не було. Журналіст аж із області.

Хлопець, котрий допивав пляшку пива, при їхній появі, а, певніше, Трохима, сердито щось буркнув, поспішно доковтнув пиво й вийшов. Молодичка, що байдуже було глипнула на відвідувачів, подивилася на Віталика привітніше. У тому погляді десь так тридцятилітньої жінки з обвітреним сільським обличчям раптом зблиснули Крим з Римом, а чортик, який вистрибнув з кутика