Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Ти порізалася. – Роман пересів ближче і торкнувся серветкою моєї шиї. Там, направду, залишився червоний слід. – Можна антисептик? – звернувся до офіціанта.

І вже через хвилину нам принесли медичний спирт та ватні диски. Я помітила, як в нього тремтіли пальці, коли він акуратно торкнувся пораненого місця. Там сильно запекло і сіпнувшись я зойкнула.

- Ну все... все... – він подув на ранку.

Я чомусь подумала про батька. Як мені хотілося б хоч раз подивитися йому у вічі і запитати «Чому?».

Рома дивився на мене так співчутливо, що я відчула різкий прилив ніжності.

- Дякую. – погладила його по гладко виголеному обличчі.

 Він слабо посміхнуся поправляючи сукню, яка сповзла з плеча.

- Воркуєте, голубчики? – мене аж підкинуло, від голосу за спиною.

- Ворон? – Роман промокнув рот серветкою і відкинувся на широкому кріслі. – Що ти тут робиш? У тебе ж, начебто, були... плани?

- У тебе, начебто, також... – він підсунув стілець і сів поруч зі мною.

Вони явно говорили про щось своє, вдало маскуючи це між рядків. Воронівський відпив з моєї чашки гарячого шоколаду і скривився.

- Так приторно. Аж нудить. – промовив дивлячись мені прямо у вічі.

- Воронівський, ти своєю мужицькою грубістю псуєш таку естетичну атмосферу. – протягнув Роман поправляючи золотисте волосся.

- Ну вибачте, княже. Ми кріпаки, люди прості. – скорчив тупувату гримасу. – До речі. – витягнув з внутрішньої кишені чорної косухи білий конверт і кинув перед другом. – Твоя ставка зіграла.

- Ви граєте у казино? – я здивовано перевела погляд з одного на іншого. – Чи це ставки на спорт?

Костянтин хмикнув і нахилившись ближче голосно прошепотів.

- Наші ігри реальні... І куди цікавіші... Чула про червону хустинку?

У мене по шкірі поповз холодок. Я злякано відсахнулася.

- Воронівський. – голосі Романа прозвучало попередження. – Не слухай його, Мішель. Червона хустинка – це гра з якоїсь таїландської дорами. Буцімто, хто її отримує, з того всі знущаються. А ми з ним просто ставимо гроші на кінні забіги. Я в неділю буду їхати у кінник клуб по справах, можу і тебе взяти. – він лагідно посміхнувся.

- Так, досить. – плеснув рукою по столі Костянтин. – Нам пора.

Він піднявся і змусив встати мене, схопивши, як кота за шкірку.

- Я нікуди не піду. – запротестувала.

- Хочеш залишитися з ним і покататися на його жеребці?

Це прозвучало так двозначно і так... огидно. Я уже підняла руку аби дати йому ляпаса, але раптом передумала.

- Минулої неділі мені дуже сподобалося. І я не проти ще раз туди поїхати. – я не збиралася грати за його правилами, а тому встановлювала свої. Він не нав’яже мені своє збочене розуміння. – А ще я не доїла тістечко. – наївно закліпала.

Роман тричі плеснув у долоні проходячи по мені поглядом повним поваги.

- Це оскар. – оголив білі зуби.

- Дома доїси. – він втиснув тарілку з кексом мені у руки і кинувши на стіл купюру номіналом 500 гривень потягнув до виходу.

- Що відбувається? – Василь перегородив нам шлях витираючи об рушник руки. Він був на кілька сантиметрів вищим від Воронівського і десь вдвічі важчим. – Куди ви тягнете дівчину?

Та що ж це таке...