Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Почулася голосне чхання, а потім трубне шмаркання.

— Монархія конституційна, — сказав чхун. — Саме час для конституційної монархії, для прогресивного устрою. А потім демократія… Влада народу…

— Імператор Ворхіс, — повторив із притиском глибокий голос. — Імператор Ворхіс, Стефане Скеллен. Який ожениться на моїй Ейлані або ж на якійсь із дочок Йоахіма. І тоді я стану великим коронним канцлером, де Ветт — фельдмаршалом, а ви, Стефане, — графом і міністром внутрішніх справ. Хіба що ви, як прибічник якогось там народу чи буроду, заявите про відмову від титулу й стану. Га?

— Облишмо в спокої історичні процеси, — примирливо сказав шмаркатий. — Їх усе одно ніщо не стримає. Але сьогодні, ваша милосте великий канцлере еп Даги, якщо я й маю якісь заперечення щодо особи принца Ворхіса, то переважно тому, що це людина залізного характеру, гордовитий і непохитний, на якого непросто буде вплинути.

— Якщо можна, то я хотів би дещо сказати, — відізвався той, що тягнув звуки. — Принц Ворхіс має сина, малесенького Морврана. Це набагато кращий кандидат. По-перше, він має більше прав на трон, як по мечу, так і по кужелю. По-друге, це дитина, за яку буде правити рада регентів. Чи то ми.

— Дурня! Ми дамо собі раду й з батьком! Знайдемо спосіб!

— Підкладемо йому, — запропонував екзальтований, — мою дружину!

— Тихенько, графе Бройн. Зараз це не на часі. Панове, треба домовлятися про дещо інше, ось що я вам скажу. Бо я хотів би звернути увагу на те, що Емгир вар Емрейс усе ще панує.

— Авжеж, — погодився шмаркатий, трублячи в хустку. — Панує й живе, добре себе має як тілом, так і розумом. Особливо останнє неможливо поставити під сумнів після того, як він обох ваших милостей випровадив із Нільфгарду разом із тими військами, що могли б вам бути вірними. Тож як панству виконати переворот, мосьпане Ардалю, коли в будь-який момент доведеться вам іти в бій на чолі групи армій «Схід»? А князь Йоахім також, здається повинен перебувати у своїх військах, зі спеціальною оперативною групою «Верден».

— Не треба отих гримас, бо тільки у твоїх фантазіях це робить тебе подібним на твого нового принципала, чародія Вільгефорца. А ще треба б тобі знати, Пугачу, що якщо Емгир щось і підозрює, то вину покладе саме на вас — тебе й Вільгефорца. Признайся, хотіли ви впіймати цінтрійку й торгуватися нею, купуючи милість Емгира? Тепер, як дівчина вже мертва, торгувати нема чим, правильно? Емгир розірве вас кіньми, ось що я скажу. Не зносити вам голів, ані тобі, ані чарівникові, з яким ти зв’язався попри наші побажання!

— Ніхто з нас не збереже голови, Йоахіме, — втрутився бас. — Треба глянути правді в очі. Ми аж ніяк не в кращій ситуації, ніж Скеллен. Обставини такі, що ми зараз усі в одному човні.

— Але то Пугач нас у той човен посадовив! Мали ми діяти таємно, а тепер що? Емгир усе знає! Агенти Ваттьє де Рідо йдуть по сліду Пугача по всій імперії! А нас, аби позбутися, відіслали на війну!

— А от цьому, — сказав той, хто тягнув звуки, — я б радів, цим би я скористався. Війна, що ніяк не скінчиться, запевняю панів, уже всіх дістала. Військо, простолюд, а передусім купців та підприємців. Сам факт закінчення війни привітають у всій Імперії з величезною радістю незалежно від того, чим та війна скінчиться. А ви ж, панове, як командири армій, вплив на результат цієї війни маєте, скажімо так, на відстані руки. Що може бути легшого, аніж у разі перемоги, що увінчає збройний конфлікт, отримати лавровий вінок? А в разі поразки виступити мужами-рятівниками, речниками перемовин, що кладуть край кровопролиттю?

— Правда, — сказав за мить скреготливий. — Великим Сонцем клянуся, то правда. Слушно ви говорите, пане Льоварден.

— Емгир, — сказав бас, — накинув собі петлю на горлянку, посилаючи вас на фронт.

— Емгир, — промовив екзальтований, — усе ще живий, мосьпанство князі. Живе й добре почувається. Станете ділити шкіру невбитого ведмедя.

— Ні, — промовив бас. — Ведмедя ми спочатку вб’ємо.

Мовчання тривало довго.

— Отже, замах. Смерть.

— Смерть.

— Смерть!

— Смерть. Це єдине рішення. Емгир має прибічників, поки залишається живим. Як Емгир помре, нас підтримають усі. Стане на наш бік аристократія, бо аристократія — то ми, а сила аристократії — в її солідарності. Стане на наш бік значна частина війська, особливо та частина офіцерського корпусу, яка пам’ятає Емгирові чистки після содденської поразки. І стане на наш бік народ…

— Бо народ темний, дурний і ним легко маніпулювати, — закінчив, висякавшись, Скеллен. — Досить крикнути «Урра!», виголосити промову зі сходів сенату, відчинити в’язниці й знизити податки.

— Ви маєте абсолютну рацію, графе, — сказав той, що тягнув звуки. — Тепер я знаю, чому ви так дерете горло за ту демократію.

— Попереджаю, — проскреготів той, кого називали Йоахімом, — що так ото гладенько воно нам не піде, панове. Увесь наш план спирається на те, що Емгир помре. А не можна заплющувати очі на той факт, що в Емгира багато поплічників, він має корпуси внутрішніх військ, він має фанатичну гвардію. Нелегко буде прорубуватися крізь бригаду «Імпера», а вона — не тіште себе надіями — буде боронитися до останнього.

— І тут, — заявив Стефан Скеллен, — пропонує нам свою допомогу Вільгефорц. Нам не доведеться вести облогу палацу чи пробиватися крізь «Імперу». Справу вирішить один убивця, що матиме магічний захист. Так, як воно сталося в Третогорі, перед ребелією магів на Танедді.

— Король Радовід Реданський.

— Саме так.

— У Вільгефорца є такий убивця?

— Є. Щоб довести ступінь нашої довіри, панове, я скажу вам, хто то. Чародійка Йеннефер, яку ми тримаємо у в’язниці.

— У в’язниці? Я чув, що Йеннефер — то спільниця Вільгефорца.

— Вона його в’язень. Зачарована й загіпнотизована, запрограмована, наче голем, вона здійснить замах, після чого покінчить життя самогубством.

— Не дуже мені подобається якась там зачарована відьма, — сказав той, який тягнув звуки, а невдоволення призвело до того, що розтягувати їх він почав іще сильніше. — Кращим був би якийсь герой, полум’яний ідейний месник…

— Месниця, — обірвав його Скеллен. — Пасує те, наче на неї шите, пане Льоварден. Йеннефер буде мститися за кривди, якими тиран її принижував. Емгир переслідував і довів до смерті її вихованку, невинну дитинку. Той жорстокий самовладець, той збоченець, замість дбати про Імперію й народ, переслідував і катував дітей. За те дістала його рука помсти…

— Як на мене, — заявив