Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

— На Сіріусі, — відповів Сіґмунд. — У часі, що був вісім років тому.

Вона поклала одну руку йому на плече. Потім здавила його. Він повернув голову й глянув їй у вічі. І тоді сталося те, чого він найменше очікував. Діана Мортенсен зайшлася плачем. Її тіло здригалося. Вона кусала губи, а сльози струмками текли в неї по щоках і малювали чорні смуги на блідому обличчі. Вона плакала мов дитина — раз по раз схлипувала й намагалася витерти нестримні сльози невеличкою рожевою хустинкою, що тут же вкривалася червоними, чорними та жовтуватими плямами від усіх фарб, які виявилися на її виду. Вона відпустила його плече й піднесла обидві руки до очей, а коли схилила голову, то він побачив, що коріння її волосся було не золотистого, а піщаного кольору. Він хотів було погладити її по голові, але не наважився. У свої тринадцять років він поняття не мав, як утішати безталанних кінозірок.

— Вибач, — промимрив він.

Вона прибрала руки від очей і підвела голову. Тоді усміхнулася. Сумною усмішкою, яку Маркус уже бачив сотні разів.

— Ну, то як? — спитала вона.

— Що саме?

— Мої сльози. Схожі на справжні?

— Вони були просто фантастичні, — озвався Сіґмунд.

Він сидів на ліжку з відкритим пакетиком арахісу й захоплено дивився на Діану.

— Правда ж, я не так і погано вмію плакати? — весело спитала вона. — Я гратиму Джульєтту в «Ромео і Джульєтті». Мені весь час треба тренуватися.

— Ну що ж, ми не заважатимемо, — сказав Сіґмунд. — Еге ж, Маркусе?

Маркус не відповідав. Зненацька все стало на свої місця. Не тоді, як вона плакала, а тоді, як він побачив смуги на її щоках, піщане коріння волосся на голові й усмішку, що належала не особисто їй, а ту усмішку, яку вона опанувала далеко звідси на кіностудії. Усмішку Ребекки Джонс. Він побачив те, чого вона не мала. Ця біла шкіра була не її. То був грим. Золотисті коси були не її. Вони були вибілені. Червоні вуста були не її. Вони були підмальовані. Діана Мортенсен не була Діаною Мортенсен.

— Без брехні все-таки можна обійтися, — тихо сказав він.

— Йой! — долинуло з ліжка.

— Що ти сказав?

Її очі спалахнули. Але то вже не мало ніякого значення. Він знав, що спалах був не справжній.

— Я знаю, що тоді робиться в людській душі. А ще мені здається, що то найважча штука — бути собою.

Сіґмунд зашурхотів пакетиком арахісу. Діана не зводила очей з Маркуса, а він із неї. З-під гриму її обличчя проступив легенький рум’янець. Вона розтулила рот. На щоках де-не-де виднілася розмазана помада. Маркус поважно мовив:

— А ти теж червонієш.

Діана немов завмерла на місці. Вона шарілася дедалі дужче й дужче, але не промовляла ні слова. Крізь шибку пробивалося світло Сіріуса.

— Правда ж, і тобі хотілося б там опинитися? — спитав Маркус.

Діана знов спробувала усміхнутися. У неї нічого не вийшло. Ребекка Джонс померла.

— Одначе ми бачимо не Сіріус. Нам видно лише те, чого вже немає.

Діана Мортенсен сказала:

— А моє ім’я навіть не Діана. Мене звати Метте.

— Ну от, — спокійно відповів Маркус. — Я так і думав.

* * *

Сіґмунд спорожнив пакетик арахісу й наліг на чіпси. Він був спантеличений, принижений і присоромлений. Те, що відбувалося в номері останні чверть години, важко було збагнути, навіть маючи таку надзвичайну кебету, як у нього, хоча результат виявився таким, якого він і очікував. Діана, е ні, Метте Мортенсен, і Маркус, е ні, Маркус Сімонсен, сердечно заприязнилися. Спершу вона знов зайшлася плачем, та згодом таки вгамувалася й пригорнула Маркуса до себе. Він її теж пригорнув, до того ж навіть не почервонів і не знітився. А той, хто звик бути господарем становища, сидьма сидів на ліжку й відчував себе набитим дурнем. Вони вибухнули сміхом, а Сіґмунд, хоч убий його, не міг збагнути, з чого вони сміялися.

— Вони справді називають тебе Мавпусом? — спитала Діана.

— Так, і то просто жахливо, — відповів він.

— А знаєш, як називали мене?

— Мерилін Монро? — спробував устряти в балачку Сіґмунд, але на те, звісно, ніхто не зреагував.

— Мене називали Метте Миша.

І вони знов вибухнули сміхом. Сіґмунд теж спробував сміятися, та оскільки його сміх був якийсь роблений, він вирішив наминати чіпси й чекати наступного зізнання. А довго чекати йому не довелося.

— З мене, власне, акторка нікудишня, — сказала Метте Мортенсен.

— З мене також, — сказав Маркус.

І вони знов засміялися. Сіґмунд не міг второпати, що ж там такого смішного, але змовчав. Він усвідомлював, що буває мить, коли навіть геніям краще тримати язик за зубами.

— Через те мене й відсторонили від серіалу, — сказала Метте. — Глядачам я страшенно не сподобалася.

— Та вони просто дурні, — сказав Маркус.

— Я ніколи не стрічалася з Робертом де Ніро.

— Я також.

— У «Лабіринті кохання» я показуюся всього на вісімнадцять секунд.

— А я й зовсім не показуюся.

— Голлівуд того не переживе, — сказала Метте Мортенсен.

— Атож, певно, лусне від гніву.

— Агент сказав, що реклама туалетної води була моїм останнім шансом.

— А що з неї вийшло?

— Жахіття. Коли її показали в кінотеатрах, продаж туалетної води впав на двадцять відсотків. Вони сподіваються, що в Норвегії їй пощастить більше. Думають, що я тут зірка.

— А ти і є зірка, — сказав Маркус і хтозна навіщо додав: — Ти ж… Сіріус.

Сіґмунд відчув, що треба щось сказати.

— Ну й поганці, — мовив він.

Обоє подивилися на Сіґмунда.

— Хто? — спитала Метте Мортенсен.

— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.

Він розпачливо шукав правильних слів.

— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.

Метте засміялася.

— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.

— Навіщо?

— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.

Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.

— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.

Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.

— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.

Він кивнув.

— І твій товариш нехай не розказує.

— Гаразд. Моє слово для нього закон.

Вона засміялася.

— Хтозна, чи це добре.

— Добре, але він як ніхто вміє тримати