Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Я теж, — визнав я.

— Зізнаюся, що просто ставлю на перспективніший варіант. Адже ви адвокат.

— Я не адвокат, а письменник.

— Тоді чому ваш брат сказав так?

— Не знаю. Я допомагаю іншим писати детективні романи, тож, мабуть, умію передбачати кінцівки? Можливо, він уважає, що я зможу докопатися до суті, — припустив я з напівзапитальною інтонацією, яка виказувала той факт, що й сам розумію, наскільки це непереконливо звучить.

Після цього я підкреслено втупився в монітор.

Там уже настав світанок, і нічний фільтр вимкнувся, тож усі знімки тепер були в різних тонах сірого замість зеленого. У кадрі з’явилася поліцейська машина Кроуфорда — судячи з усього, була за чверть сьома, коли він приїхав. Його автівка нетонована, тож я бачив усередині Кроуфорда в профіль: він закинув руку на спинку пасажирського сидіння й смачно позіхав. Щоб доїхати сюди так рано, йому явно довелося встати з півнями.

— Хто знайшов тіло? — запитав я. Між прибуттям Марсело та приїздом Кроуфорда в кадрі не з’являлося жодної постаті: ані вбитого, ані вбивці. — Хто зателефонував копові? Схоже, це було рано-вранці. Я не чув, щоб хтось із гостей про це говорив.

— Я не певна. Запитайте Кроуфорда.

Тепер, коли на записі настав день, від білого снігу на знімках боліли очі. У кадрі поставали сірі фігури, тепер більше схожі на людей, аніж уночі. На кількох наступних знімках було видно, як ці фігури збираються групами й повзуть угору схилом, наче мурашки. Мені здалося, що побачив нас із Енді біля мого шале, але я не певен. Ранок добіг кінця, і в кадрі з’явилася вантажівка, яка під’їхала до готелю (вона справді надто велика); відтак ми зібралися біля входу — так близько до камери, що можна було роздивитися навіть обличчя; потім арештували мого брата. Той клятий таймер спіймав обійми Ерін та Майкла, а ще її руку в задній кишені його джинсів. «Серйозно?»

— Кажете, камеру встановлено для того, щоб люди оцінили погодні умови, перш ніж сюди їхати? Це значить, що ці знімки є на вашому вебсайті?

— Так, пряма трансляція. Її нескладно знайти — вона просто на головній сторінці.

— Отже, якщо хтось скористається вебсайтом, то зможе спланувати свої переміщення так, щоб не потрапити на камеру?

— У нас повільний інтернет, тож навряд.

— Так, мабуть. Але ж інтервал постійний — це завжди три хвилини. Можна глянути, коли змінюються знімки, а далі орієнтуватися за годинником і не дивитися прямої трансляції.

— Напевне.

— І Кроуфордові знадобилася десь година, щоб дістатися сюди? Це якщо він квапився, звісно. Але я не бачу на моніторі жодної паніки. Ніхто не біг на пагорб, аж поки ми всі не піднялися, і ніхто не заходив у готель, щоб сповістити персонал, упродовж тієї години, коли хтось мав викликати Кроуфорда. Хтось знайшов тіло, зателефонував у поліцію і… що? Пішов спати далі?

— Вважаєте, убивця викликав копів? Хотів, щоб тут була поліція?

— Якщо усунути все неможливе…

— …тоді те, що залишиться, хоч яким малоймовірним воно здається, і має бути правдою, — закінчила Джульєтт. — Дуже мило. Так, я теж перечитала майже всього «Шерлока Голмса». Сезонний курорт — це як портал у пральній машинці, куди засмоктує шкарпетки, тільки тут це поцвілі книжки в паперових обгортках: ніхто їх не купує, ніхто не приносить, але їх завжди повно. Тож вважайте мене трохи експертом. Отже… якщо я правильно розумію, увесь ваш план — це метод виключення?

— Ну… — почав я, бо це й був увесь мій план. — Мені здавалося, що це загальновизнаний початковий метод.

Я відчайдушно намагався не дивитися на відшарований клапоть шкірки, який так і хотілося віддерти з її нижньої губи.

— «Загальновизнаний». — Джульєтт скептично здійняла брову, але її тон був грайливим. — Мене завжди вражало, що один клятий чоловік вигадав найвідоміший у світі підхід до раціонального розв’язання проблем, і тепер ми всі повинні ігнорувати той факт, що він був несповна розуму.

— Я цього не знав.

— І ви пишете детективи? — Вона приголомшено здійняла руки. — Ох, яка різниця, я все одно не люблю ті, де головний герой є письменником.

Любий читачу, звісно, я читав Артура Конана Дойла, але традиційно його не вважають письменником «золотої доби», тож, попри те що таки застосував підхід Голмса до власного розслідування, я ніколи про нього не писав. Я пояснив це Джульєтт.

— Мене більше цікавлять письменники на кшталт Рональда Нокса. У тридцятих роках він був членом спілки авторів детективів. Між іншим, я пишу не романи, а лише поради про те, як їх писати. Ну, знаєте… «Десять простих кроків до написання власного детективу», «Як стати автором бестселера на „Амазоні“». Щось таке.

— Ох, зрозуміла. Ви пишете книжки про те, як писати книжки, яких ви ніколи не писали, і їх купують люди, які ніколи не напишуть власних книжок.

Чесно кажучи, я не міг їй заперечити. Ви здивуєтеся, дізнавшись, скільки письменників-невдах готові обміняти долар і дев’яносто дев’ять центів на відчуття, що вони розвиваються. Я не вважаю свої книжки поганими, але вони не надто допомагають письменникам, а лише дарують їм упевненість. Я не пишаюся цим, але й не можу сказати, що мені соромно.

— Це теж робота.

— То хто такий цей Нокс?

— У 1929 році він склав правила написання детективного роману. У своїх книжках я звіряю з ними сучасні детективи. Майже всіма цими правилами нехтують нинішні літератори, бо люблять махлювати. Нокс називав ті вказівки десятьма заповідями. Конан Дойл був раніше. Чому він був несповна розуму?

— Господи, та він же вірив у фей. Полював на них. Після смерті першої дружини й сина ходив на сеанси, щоб говорити з ними. Був упевнений, що нянька його дитини — медіум. Він був такий навіжений, що намагався переконати Гудіні, який прямо стверджував, що магії не існує, у тому, що сам Гудіні — це і є магія.

— Це одна із заповідей Нокса, — сказав я, замислившись на мить про те, чи можна називати згорілого чоловіка, який не розтопив під собою сніг, чимось потойбічним. — Друга, якщо точніше. Нічого надприродного.

— Тож ці правила… вважаєте, це тому ваш брат покликав саме вас? Усе якось притягнуто за вуха.

— Ні. Гадаю, він хотів бачити саме