Читати книгу - "Чорний Янгол. Початок, Катя Губська"

Сад був наповнений п’янким ароматом квітів і приглушеним шумом балу, що лунав із відчинених дверей палацу. Повітря здавалося щільним, наче саме чекало чогось важливого. Катрін ішла поряд із бароном де Нуї. В її погляді грало щось загадкове — не радість і не байдужість, радше — гостра потреба відволіктись. Вона усміхалась, але то була усмішка жінки, що звикла ховати бурю всередині.

— Вам пасує ця сукня, — тихо сказав він, дивлячись просто на неї.

— Дякую, — коротко відповіла Катрін. Її голос не мав ані теплоти, ані холоду — лише стриманість.

— Це тому, що вас не було, — прошепотів він, легко торкаючись її руки. — Париж втрачає кольори, коли ви зникаєте.

Катрін трохи стиснула його лікоть, але очей не відвела.

— Можливо, ви й маєте рацію… Я надто довго була відсутньою.

- Вам знайомий цей сад?

— Так, я не раз гуляла тут з Її Високістю, але я багато пропустила. Тут усе змінилося.

— Ні, це ви змінилися, пані.

Її губи смикнулись. Вона не відповіла. В ту ж мить з протилежного боку до них наблизилися Шарль де Борро і маркіза Рід. Катрін помітила їх одразу, але не змінила виразу обличчя.

— Бароне, графине, — привітався Шарль, погляд його ледь торкнувся обличчя дівчини. — Добрий вечір.

— І вам, графе, — відповіла Катрін.

— Холодно стало, — мовила маркіза, заграючи. — Або це мені здалося?

— Вам завжди щось здається, — з легкою усмішкою сказала Катрін. — А ми, бароне, йдемо далі, правда ж?

— Так, звичайно, — швидко відгукнувся де Нуї.

Вони рушили вперед, не озираючись. Але Катрін знала — Шарль дивиться їм услід. Вона відчувала його погляд, наче гострий дотик між лопатками. Усередині в ній щось стискалося, та вона не дозволяла собі озирнутися.

Коли вони зникли за деревами, маркіза підійшла ближче до графа.

— Її байдужість — це гра чи помста? — прошепотіла.

Шарль не відповів. Він мовчки дивився в темряву, куди щойно зникла його Катрін. В ньому зростала напруга. Ревнощі дерли зсередини, як вогонь. Він нічого не сказав маркізі, лише пішов слідом, тримаючись у тіні.

Незабаром він побачив їх: Катрін і барон стояли в затишній частині саду. Гаспар говорив щось, вона сміялась. Голос її був м’яким. У Шарля стиснулись кулаки. Він уже не бачив дерева, не чув шуму листя — лише її посмішку і погляд, який більше не належав йому.

Він вийшов із тіні раптово.

— Бароне, — сказав спокійно. — Чи не час вам повернутись на бал?

Катрін різко обернулась. Очі її блиснули.

— Чудово, Шарлю. Я бачу, ти навчився з’являтись саме тоді, коли тебе ніхто не чекає.

— А ти, схоже, швидко навчаєшся сміятись з чужих жартів.

— Бо в моєму житті давно не було чого сміятись. І твоя поява нічого не змінює.

Шарль наблизився.

— Катрін…

Вона не дозволила собі ані кроку до нього.

— Ти мертвий, — сказала рівно. — Принаймні для мене.

— Послухай…

— Скільки? Скільки часу ти був живий і мовчав?

— Я не міг… Я був дуже поранений. Ти сама про це знаєш. Я намагався написати тобі листа, але…

— А ти з’явився тільки тепер. Сам. Без слів. Без вибачень.

— Я думав про тебе кожну ніч.

— Я поховала тебе. Я плакала. Я зламалась. Потім встала. І жила. Без тебе. І знаєш що? Я змогла. Тому не чекай, що я кинуся в обійми.

— Але ти все ще мене…

— Мовчи! — її голос зірвався. — Мені боляче навіть бачити тебе. А ти кажеш - «люблю».

Він опустив голову.

— Катрін, я не прийшов вимагати. Я прийшов, бо не можу не бути поруч.

— Пізно, — прошепотіла вона. — Запізно.

Вона пройшла повз нього, майже торкнувшись плечем. У грудях палало. Хотілося кричати. Хотілося обійняти його. Але біль стояв між ними. І вона знала — зараз не зможе пробачити. Можливо, згодом. Можливо, ніколи.