Читати книгу - "Таємне джерело"

Краплі не тверезили, та якось приводили до тями. Нарешті Князевич усвідомив себе в грязюці посеред темної сільської вулиці, п’яним до незвично дикого для себе стану. Сорому не відчував, радше його охопила злість на себе: валяється й не може підвестися. Чергова спроба ні до чого не привела – лише перевернувся зі спини на бік, одразу – на живіт.

Твою мать…

Чи це йому здалося, чи він справді вилаявся вголос.

– Господи, хто це тут?

Ні, не здалося. Його навіть почули. Хтось проходив поруч.

Жінка. Ось тінь схилилася над ним.

– Ну це ж треба так, матір Божа! Самі встанете?

Голос знайомий. Тільки де чув, у якому житті…

– Я… де?

– Ой, Боже ти мій милий… Зараз, почекайте. Тримайтеся. Отак, добре. Я поряд живу, кілька кроків. Обережніше треба, Ігоре Степановичу.

Вона його знає.

Значить, він її теж. У голові клацнуло, враз випливло з каламутних глибин – Марія.

Свідомість згасла.

17

Перевтілення

Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.

Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.

Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.

– Прокинулися?

Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.

– Як спалося?

– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…

– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.

– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.

– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.

– З місцевими познайомився.

– Обережніше треба.

– Вибачте.

– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.

– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.

– Куди, цікаво?

– До себе… До школи тобто…

– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.

Лише тепер Ігор зрозумів: сидить у самих трусах, смугастих, до середини стегна, та сірій майці. Поворушив пальцями на ногах: шкарпетки, спав у них. Потягнув на себе ковдру, спочатку накинув на плечі, враз передумав – швидко прикрив нижню частину тіла.

– Штани – теж?

– Штани, плащ, навіть джемпер.

– А його…

– Коли ми з мамою вас роздягали, ви почали блювати. Загидили так, що, боюся, не скоро відкисне.

Князевич затулив долонею очі.

– Чорт. Мабуть, ви не повірите, Маріє, але мені соромно.

– Чого ж, повірю. Тільки відразу домовимося: ви доросла людина, я теж не маленька: я вас не виховую, ви публічно не каєтеся. Усе цілком природно, нікого ви тут не злякали й не здивували.

– Мама…

– Що мама? У нас люди не лишають інших валятися в багнюці під дощем, навіть якщо людина незнайома й нетвереза. До того ж вчора, коли ми говорили, мені здалося – вас щось мучить. Ви не знаходили собі місця в нас, так?

– Бачте, знайшов. – Князевич забрав руку. – Перед мамою тим більше незручно. Старша жінка. Я перепрошую, де…

– Захочете – перепросите. Тільки вони з татом рано до церкви пішли. Неділя сьогодні, свято.

– Та церква, що у Величаві?

– Ближче нема.

– Ви чому не пішли?

– Комсомолка, вчителька. – Марія помовчала. – Ловити на собі цікаві погляди я можу й не ходячи до служби. Ви себе як чуєте?

– Раз ви тут усе знаєте та до всього звичні, напевне, розумієте мій стан.

– Можу запропонувати води, молока. Свіже молоко, воно для шлунка добре. Тільки… Вам, Ігоре, в такому стані краще до баби Галі. Це наша місцева… ну, як би вам так пояснити, аби не налякати… Агітатори називають таких відьмами.

Князевич порився в шухлядах пам’яті. Щось пов’язане з якоюсь бабою Галею він запланував собі зробити, лише ніяк не міг згадати… Стоп: Галина Дорош! Точно, Дорош Галина Таназіївна. Жінка, котра знайшла в лісовому урочищі тіло Юрія Боровчука.

Маріїного кривдника.

– Чому відьмами?

– А ви не знаєте? Є інше визначення її заняттям – цілительство. Народна медицина, займається травами, ягодами, грибами, лікує замовляннями, знімає пристріти. Хіба в Києві нема таких жінок?

– Мабуть, є. Ви в це вірите?

– Люди вірять, – відказала Марія. – Не про мене мова, я тут узагалі ні до чого.

– Гаразд, чому ж мені треба зараз саме до неї?

– Бо до нашої баби Галі жінки возять своїх чоловіків і синів не лише з сусідніх сіл. Беріть вище: з району, навіть із Тернополя доїжджали. Якщо застосовувати медичну термінологію, то вона може зняти похмільний синдром. Привести до тями як мінімум.

– А є ще максимум?

– Лікування алкоголізму.

– І це лікується?

– Принаймні краще та швидше, ніж в отих закладах, як вони – лікувально-трудові профілакторії?

– ЛТП, – підтвердив Князевич, чомусь додав: – Туди часто направляють через суд, за вироком.

– Пити й напиватися в нашій країні – не кримінальний злочин, –