Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

За власним хрипким диханням старий не розчув дзижчання дзвінка. До нього долетів вже голос домробітниці з сіней, а потім і вона сама просунула у двері наїжачену чепчиком голову.

— Ваш син, пане.

Відсторонивши її, до кімнати зайшов лейтенант Дортліх.

— Привіт, батьку.

— Я ще не мертвий. Рано мене грабувати.

Старому було незвично від того, що злість спалахує у нього в голові, але вже не торкається його серця.

— Я приніс тобі шоколаду.

— Віддай його Бергід, коли йтимеш геть. Тільки не зґвалтуй її. Прощавайте, офіцере Дортліх.

— Пізно вже так поводитися. Ти вмираєш. Я прийшов взнати, чи не міг би я ще щось для тебе зробити, зрештою, це я організував тобі цю квартиру.

— Міг би змінити собі прізвище. Скільки разів ти змінював собі хазяїв?

— Скільки було треба, щоб залишитися живим.

На Дортліху був мундир із темно-зеленими кантами радянських прикордонних військ. Він зняв рукавичку і підступив до ліжка. Спробував пальцем нащупати батьків пульс, але старий відштовхнув його пошрамовану руку. Вигляд руки сина зволожив батьківські очі. Із зусиллям старий підвів свою руку і торкнувся медалей, що звисали з грудей схиленого над ліжком Дортліха. Серед нагород були знаки відмінника органів МВС, Інституту вдосконалення начальників в’язниць і таборів та відмінника понтонних і мостобудівних частин. Остання прикраса була заслуженою, Дортліх дійсно збудував кілька понтонних мостів, але для гітлерівців, коли служив у трудовому батальйоні. Це був красивий емальований знак, і, якщо хтось запитував про його походження, він обривав балачку: «Такі речі не роздають направо й наліво».

— Я прийшов не по твоє благословення, я прийшов узнати, чи не потрібно тобі щось, і попрощатися.

— Гидко бачити тебе в російській формі.

— Двадцять сьома стрілецька,[106] — нагадав Дортліх.

— Ще гидотніше було тебе бачити в нацистській формі, це вбило твою матір.

— Нас було чимало. Не я один. Я зберіг собі життя. А ти отримав собі смерть у постелі, а не десь у канаві. У тебе є вугілля. Все це тобі забезпечую я. Поїзди на Сибір ідуть забиті. Люди сидять одне в одного на головах

і серуть у свої капелюхи. Втішайся своїми чистими простирадлами.

— Ґрутас був гіршим за тебе, і ти це знав. — Задишка перервала його фразу. — Чому ти пішов за ним? Ти мародерствував разом із бандитами й злочинцями, ви грабували будинки, ви роздягали мертвих.

Дортліх відповів, ніби не чув того, що казав йому батько.

— Коли я був малим і обпікся, ти сидів біля моєї постелі й вирізав дзиґу. Ти подарував її мені, а коли я вже міг утримати пруток, ти показав мені, як нею вертіти. Красива дзиґа, на ній там всякі звірі. Вона й зараз у мене є. Дякую тобі за дзиґу.

Він поклав шоколад біля ліжка на підлогу, щоб батько не міг його скинути туди сам.

— Вертайся до міліцейської управи, дістань моє досьє і зроби на нім позначку «Родичі невідомі», — промовив Дортліх-батько.

Дортліх дістав із кишені аркушик паперу.

— Якщо хочеш, щоб я відправив твоє тіло додому, коли ти помреш, підпиши оце, і нехай лежить. Бергід тобі допоможе і засвідчить твій підпис.

Машина їхала по гамірній вулиці Радвілайтес,[107] Дортліх сидів мовчки.

За кермом був сержант Свенка, він запропонував Дортліху сигарету і спитав:

— Важко його бачити?

— Я радий, що я не на його місці, — відповів Дортліх. — Ця курва, його домробітниця… краще б я пішов до нього, коли вона в церкві. Церква… вона ризикує свободою, ходячи до неї. Думає, ніби я про це не знаю. Батько не проживе й місяця. Я відправлю його тіло до його рідного міста в Швеції. У нас буде приблизно три кубометри вільного простору під трупом, гарний контейнер завдовжки три метри.

У лейтенанта Дортліха поки що не було власного кабінету, але він мав свій стіл у колегіальній кімнаті дільниці, де престижність місця вимірювалася його наближеністю до пічки. Зараз, навесні, піч стояла холодною, на неї було навалено папери. З тих документів, що лежали на столі в Дортліха, п’ятдесят відсотків були бюрократичним мотлохом і половину його можна було безбоязно викинути геть.

Між міліцейськими дільницями й МВС сусідніх Латвії та Польщі майже не існувало прямого зв’язку. Міліція в сателітних радянських країнах керувалася з центрального управління в Москві, нагадуючи колесо зі шпицями, але без обода.

Йому треба було проглянути деякі папери, зокрема спецтелеграму — список іноземців, котрі отримали візу на в’їзд до Литви. Дортліх порівнював його з довгим реєстром осіб, що перебувають у розшуку, і списком політично ненадійних. Восьмим у списку тих, хто отримав візу, був Ганнібал Лектер, котрий не так давно став членом молодіжного союзу при Французькій комуністичній партії.

Дортліх поїхав власним «вартбургом»[108] на центральну телефонну станцію, звідки він приблизно раз на місяць вирішував свої приватні справи. Почекав надворі, поки на зміну не з’явився Свенка. Тільки-но Свенка зайняв робоче місце біля головного пульту, тут і Дортліх опинився в телефонній кабіні, звідки по магістральній лінії, крізь тріщання й гудіння, міг поговорити з Францією. Він підключив до телефону вимірювач потужності сигналу й, боячись підслуховування, не відводив очей від його стрілки.

У темному підвалі ресторану у Фонтенбло задзвонив телефон. Він дзеленчав п’ять хвилин, аж ось нарешті підняли слухавку.

— Слухаю.

— Декому варто відповідати швидше, я тут сиджу, ризикую своєю сракою. Треба організувати, щоб наші друзі в Швеції готові були прийняти тіло… І ще, сюди їде хлопець Лектер. По студентській візі від союзу комуністичної молоді.

— Хто?

— Міркуй. Ми про це вже балакали, коли обідали з тобою останнім разом, — сказав Дортліх і глянув у список. — Мета його візиту: Каталогізація для народу книг у бібліотеці замку Лектер. Це, звісно, жарт — росіяни давно підтерлися всіма тими книжками. Треба щось робити там, у вас. Ти знаєш, кому про це сказати.

41

На північний захід від Вільнюса, неподалік річки Неріс, лежить у руїнах стара електростанція, перша в цьому краї. У кращі часи вона забезпечувала електрикою місто, кілька тартаків і механічний заводик над річкою. Вона працювала безперервно при всіх режимах, допоки сюди постачали польське вугілля,