Читати книгу - "Пан Ніхто"

Жінка якийсь час мовчить, втупившись у гострі носки елегантних туфель, напружуючи свої мозкові звивини. Її думки, як на екрані, виразно відтворюються на її овальному нехитрому обличчі. Мері не зовсім позбавлена практичності й швидко доходить висновку, що, коли з Димовим станеться щось, вона від цього тільки виграє.

— Заповіт давно складено, — нарешті відповідає дама в траурі. — Інакше чого б я сходилася з цим старим шкарбуном? Від нього ж ніякої користі — щокроку підстерігає мене. Спочатку він принаджував мене дрібними подарунками, потім побачив, що з Мері Лямур цей номер не пройде, і погодився на заповіт. Йому байдуже: інших спадкоємців у нього немає.

— Гаразд, — киваю я. — Наскільки я знаю, ви користуєтесь його машиною. Так?

— А чого б мені не користуватися нею!

— От і чудово! У вас є окремі ключі?

— Немає.

— Нічого. Це ще краще. Зараз од вас вимагається таке: під будь-яким приводом візьміть сьогодні ж автомобіль і, перш ніж повернути Димову ключі, зніміть брелок «скорпіон» і замініть його оцим.

І я подаю Мері Лямур емблему, доставлену мені Франсуаз.

— Точнісінько, як у нього! — вигукує дама в траурі. — Оце й усе?

— Щодо вас, поки що все. Запам'ятайте: з вами нічого не сталося, ви ні з ким ні про що не розмовляли, нічого не чули.

— Можете бути спокійні. Я вмію це робити — адже колись грала на сцені.

Вона бере сумку й ховає брелок у маленьке відділення.

— І не залишайте своєї сумки де попало.

— Будьте спокійні, моя сумка завжди зі мною. А навіщо вам міняти брелок?

— Треба. Потім усе поясню.

— Дивіться тільки, щоб він мене не прибрав. Коли його опосідають ревнощі, він зовсім утрачає глузд…

— Я сказав: не хвилюйтеся. Слухайте моїх порад — і доживете до глибокої старості.

— Дай боже довше бути молодою…

— З вашою фігурою це зовсім неважко. Ви чарівна жінка, Мерії Висока, кругленька — жінка що треба!

— Правда? — блискає очима дама в траурі й знову спирається на спинку канапи, заголяючи стегна. — А тут усі бігають за худорлявими.

— Вішалки для модної білизни, — презирливо кидаю я. — Розбещені шльондри… До речі, ви недавно поклали незабудки на могилу небіжчика…

— Я до безтями вразлива, — признається Мері, ще більше оголюючи дебелі стегна.

— Це мені дещо нагадало. Ви ніколи не чули, щоб Димов і Кралев говорили про незабудку?

— Коли вони заводять про щось розмову, то завжди виганяють мене… Але не думайте, що вони говорять між собою про незабудки…

— Ви маєте рацію, — киваю я, поглядаючи на годинника. — Мабуть, пора збиратися.

Мері, напевно, охоче побула б тут ще якийсь час, але не заперечує.

— І ви мені подобаєтесь, — каже вона з ласкавою усмішкою, ступаючи до мене. — Мені набридли старці.

В кінці останньої фрази високий бюст артистки притискається мені до грудей. Мері Лямур — напрочуд корисна людина, бодай на якийсь час. Тому я переборюю мимовільне бажання відштовхнути її й по-дружньому кладу руку на її округлі плечі. Однак вона не розуміє дружніх стосунків, і за мить її губи вже припадають до моїх.

— Ви примушуєте мене втрачати свідомість, — проказую я, легко відстороняючи її. — На жаль, час зараз тривожний, дорога кожна хвилина. Як ви на те, щоб завтра знову зустрітися тут о сьомій ранку?

— О сьомій? О сьомій я ще сплю! Побачення о сьомій годині! Такого я ще не чула.

— Обставини вимагають. Втечіть так, щоб не помітив Димов. Отже, прийдете. Згода?

— Гаразд, — зітхає Мері. — Але знай, хлопчику, тільки заради тебе!

Вона вже перейшла на «ти», — зайве свідчення, що треба прискорити прощання.

________

— Тобі негайно треба одружитися, бай Марине. Й не пізніше як завтра вранці…

— Ти глузуєш? — підхоплюється з місця старий, хоч добре знає, що я не жартівник. — Младенов — не мавпа!

Сутеніє. Ми сидимо на лавочці біля мосту Мистецтв. Неподалік від нас завмер як ілюстрація до назви мосту якийсь художник-аматор з орлиним носом, у вицвілому береті і, незважаючи на погане освітлення, розтирає ножем по полотні фарби. В нього зовсім безневинний вигляд. Я прикинув відстань і не припускаю, що йому чути нас. По другий бік, значно далі, схилилися на поруччя дві пари юнаків і дівчат. Молоді люди споглядають пасажирський пароплав, що наближається, осяяний електричним світлом.

— Іноді справа вимагає несподіваної жертви. Завтра вранці тобі треба одружитися.

— А чому не тобі? — аж сичить старий.

— Я про це ще не думав. Якщо ти категорично проти, що ж, доведеться мені.

Ми сиділи так, щоб добре бачити рух по мосту. Нічого підозрілого. Час від часу проходять заклопотані перехожі й туристи з фотоапаратами, витріщившись на Лувр або на Інститут.

— Димов має щезнути, — проваджу я. — Інакше щезнемо ми з тобою. І то найближчим часом. Але разом з ним пропадуть і його гроші!

— Чому?

— Бо він оформив заповіт, згідно з яким усе залишиться Мері Лямур. Отже, його гроші перейдуть до Мері Лямур, а її, як сам знаєш, мало цікавлять і наші справи, і Центр. Ми не можемо дозволити їй у зграї різних шахраїв розтринькувати багату спадщину.

— А що ти їй зробиш?

— Хтось із нас мусить одружитися з нею і дати лад грошам. Спочатку я думав, що ти погодишся, але якщо ти так проти…

— Зажди, — уриває мене старий. — Якщо так стоїть питання і це справді необхідно, я, можливо, й зважусь на таку жертву. Ти знаєш, Младенов ніколи не рахувався з собою, коли цього вимагала справа. Та чи погодиться Мері Лямур…

— Це мій клопіт. Ще б пак, не погодиться! Як посміє не погодитись? Для неї це велика честь і втіха — мати за чоловіка Марина Младенова.

— Щодо втіхи не скажу, — гугнявить старий. — Ми свої, Емілю, і мушу тобі признатися, що з деяких пір я втратив до жінок усякий інтерес. Не знаю, чи розумієш ти мене.

— Байдуже. Шлюб чисто символічний. Окрім грошових питань.

— А як із цим питанням?

— Просто: Мері візьме з банку гроші й доручить тобі вкласти їх у прибуткову справу. Ти людина з бездоганною репутацією, а Мері ні на чому не розуміється, і взагалі хай тобі про це голова не болить. За кілька днів гроші будуть перераховані на твоє