Читати книгу - "Жінка у білому"

Вона припала обличчям до могильного каменя, обвила його руками й не відповідала.

— Якщо у вас хороші наміри, міс Ферлі буде так само добра до вас, як і її мати, — продовжував я. — Міс Ферлі нікому не розповість про вас і не допустить, щоб вас спіткало лихо. Чом би вам не зустрітися з нею завтра на фермі? Або, скажімо, в саду в Ліммеріджі?

— О місіс Ферлі, коли б я могла померти і впокоїтися, лежачи біля вас! — прошепотіла вона, притискаючись губами до мармуру і з палкою ніжністю звертаючись до останків, що лежали під ним. — Ви ж знаєте, як я люблю ваше дитя заради любові до вас. Ох, місіс Ферлі! Місіс Ферлі, навчіть мене, як її врятувати! Будьте знов моєю любою матінкою, і скажіть, як це найкраще зробити.

Я бачив, як вона цілувала камінь, бачив, як палко її руки обіймали й гладили його холодну поверхню. Це видовище глибоко зворушило мене. Я схилився над нею і ніжно взяв її нещасні, беззахисні руки в свої, намагаючись заспокоїти її. Але намарне.

Вона вирвала свої руки й не підвела голови від пам'ятника. Відчуваючи, що вкрай необхідно будь-яким способом, за будь-яку ціну заспокоїти її, я звернувся до єдиного почуття, яке, напевне, тривожило її від самого початку нашого знайомства: до її великого бажання переконати мене, що вона цілком нормальна й відповідає за свої вчинки.

— Ну ж бо, заспокойтеся, — говорив я лагідно. — Постарайтеся заспокоїтись, а то мені доведеться змінити думку про вас. Не змушуйте мене думати, що людина, котра віддала вас до лікарні...

Слова завмерли на моїх вустах. Щойно я згадав про людину, котра віддала її до лікарні, вона відсахнулася від пам'ятника. Вираз її обличчя вмить страшно змінився. Завжди таке зворушливе у своїй нервовій чутливості, в слабкості й нерішучості, воно зненацька потьмарилося виразом безумної ненависті й страху, що надали її рисам дикої, неприродної сили. Очі її палали в тьмяному вечоровому світлі, мов очі дикого звіра. Вона схопила ганчірку, яку тільки-но впустила на землю, схопила, мов живе, ненависне їй створіння, і стисла в руках із такою силою, що кілька крапель упало на плиту.

— Говоріть про щось інше, — прошепотіла вона крізь зуби. — Якщо ви не перестанете говорити про це, я не знаю що зроблю!

За якусь мить де й поділася вся її дотеперішня лагідність. Пам'ять про добрість місіс Ферлі не була, як я досі гадав, єдиним сильним враженням у її минулому. Разом із вдячним, світлим спогадом про шкільні дні в Ліммеріджі уживалася мстива пам'ять про страшне зло, яке їй заподіяли, ув'язнивши її в божевільні. Хто ж учинив це лихе діло? Невже її рідна мати?

Нелегко було відмовитися від подальших розпитів, утриматися від цього останнього запитання, але я змусив себе це зробити. Бачачи її стан, жорстоко, нелюдяно було б думати про що-небудь інше, крім того, що її необхідно заспокоїти.

— Я не скажу нічого такого, що могло б засмутити вас, — лагідно мовив я.

— Вам щось треба від мене, — відказала вона гостро й підозріливо. — Не дивіться на мене так. Скажіть: що вам треба?

— Я тільки хочу, щоб ви заспокоїлись і, коли вам стане краще, подумали над моїми словами.

— Якими словами? — Вона помовчала, крутячи так і сяк шматину в руках, і прошепотіла сама до себе: «Які слова він сказав?» Тоді знов повернулася до мене й, нетерпляче труснувши головою, сердито спитала: — Чом ви не допоможете мені?

— Гаразд, я допоможу вам, — сказав я. Я просив вас побачитися з міс Ферлі завтра й розповісти їй всю правду про листа.

— Ах! Міс Ферлі, Ферлі, Ферлі...

Простий повтор улюбленого, знайомого імені, здавалося, заспокоював її. Обличчя зм'якшилось і знов стало таким, яким було.

— Не бійтеся міс Ферлі, — вів я далі. — Не бійтесь потрапити в біду через листа. З нього вона вже багато знає, і вам нетяжко буде розповісти їй все. Не приховуйте від неї нічого, бо й приховувати вже вважайте нічого. Ніяких імен ви не назвали в листі, але міс Ферлі знає, що той, про кого ви писали, — сер Персіваль Глайд...

Не встиг я вимовити це ім'я, як вона скочила на ноги і дикий зойк вирвався з її грудей, пролунавши на весь цвинтар. Серце моє здригнулось від того жахливого звуку. Страшний потворний вираз, що був злетів з її обличчя, скорчив його знову з подвійною, ба навіть потрійною силою.

Цей зойк при самій тільки згадці про його ім'я, погляд, що знов був повний ненависті й страху, розповіли мені все. У мене розвіявся останній сумнів. Не мати була винна в тому, що Анну Катерік віддали до будинку для божевільних. Її ув'язнив там чоловік, і звали того чоловіка сер Персіваль Глайд.

Цей крик долетів не лише до моїх вух. Я почув, як удалині відчинилися двері паламаревої хатини. Почув також голос її подруги, жінки в шалі, жінки, яку звали місіс Клементс.

— Я йду! Іду! — кричала вона з-за карлуватих дерев.

За хвилину показалась сама місіс Клементс. Вона майже бігла до нас.

— Хто ви? — закричала вона, ступивши на цвинтарну землю. — Як ви смієте лякати цю бідну, беззахисну жінку?

Перш ніж я встиг відповісти, вона вже була біля Анни Катерік, обнімала її.

— Що з вами, люба? — говорила вона. — Що він вам зробив?

— Нічого, — відповіла сердешна. — Нічого. Я просто налякалась.

Місіс Клементс обернулася до мене із безстрашним обуренням, за яке я пройнявся до неї повагою.

— Мені було б дуже соромно, якби я заслужив ваш гнів, — сказав я. — Та я його не заслужив. На жаль, я налякав її, сам того не бажаючи. Вона бачить мене не вперше. Спитайте її, і вона вам скаже, що я не міг зумисне налякати її.

Я говорив дуже виразно, щоб Анна Катерік теж почула й зрозуміла, і побачив, що мої слова, їхнє значення, дійшли до неї.

— Так, так, — мовила вона. — Одного разу він зробив мені добро, допоміг мені... — Вона зашепотіла на вухо своїй подрузі.

— Он як! — збентежено сказала місіс Клементс. — Звісно, це міняє діло. Даруйте, що я так грубо розмовляла з вами, сер, але погодьтесь, що збоку це виглядало підозріло. Моєї вини тут більше, ніж вашої: потураю її забаганкам