Читати книгу - "Пожежник"

— Іншу всю використали? — запитала Керол. — Так швидко?

— Нє-а. Вкрали.

— Я впевнена, що ніхто не крав бляшанки молока.

— Вкрали, — повторила Норма. Тон її голосу був радше вдоволеним, аніж обуреним. Вона сиділа за прилавком, заклопотана парою срібних в’язальних спиць, які шугали взад-вперед, клацаючи й цокаючи увесь час, поки говорила. Плела вона з величезного безформного мотка чорної пряжі, який би цілком міг слугувати Кінг-Конгу за презерватив.

Гарпер та Керол рушили до столу Майкла. Керол жестом запросила Рене та старшого чоловіка до них.

— Сідайте вдвох до нас. Можемо розділити Гарпер між собою! Її на всіх вистачить.

Усі повсідалися довкола столу, стукаючись коліньми. Гарпер потягнулася рукою по виделку, та Керол перехопила її пальці.

— Перед прийомом їжі ми по колу ділимося однією річчю, за яку раді, — заговорила таємничим тоном Керол, нахилившись до Гарпер. — Часом це найкраща частина трапези. Що ти й сама, певно, зрозумієш, коли скуштуєш тутешній харч.

— Ми вже попоїли, та я не проти схилити з вами голову, — промовив старий чоловік, якого ще й досі не представили.

Рене стиснула іншу руку Гарпер; тепер усі вони сиділи колом, схилившись над світлом єдиної свічки, наче група спіритистів перед сеансом.

— Я розпочну, — промовила Керол. — Я рада за жінку, що сидить поряд зі мною, котра врятувала мого небожа, коли той мав апендицит. Я рада, що вона тут і я можу показати, наскільки їй вдячна. Я рада за її дитя, бо ж діти — це так захопливо! Наче маленькі сардельки з личками!

Заговорив старий з низько похиленою головою та напівзаплющеними очима.

— Я також вдячний за сестру, тому що сто двадцять чотири людини потребують чималого догляду, і я заледве давав собі раду всі ці місяці. З кінця серпня я — єдина медична допомога, на яку може розраховувати цей табір, і знаю я лише те, чого навчився на флоті. Не хочу розводитися про те, як давно я вчився на санітара, але в ті часи хіба тільки п’явками припинили користуватися.

— Щодо мене, то я радий бути в колі людей, які мене люблять, — промовив Майкл. — Людей на кшталт Тітоньки Керол та Отця Сторі. Я на все готовий заради них, щоб уберегти це місце. Я втратив одну сім’ю. Я радше загину, аніж втрачу ще одну.

— Я рада за гарячий сніданок, — сказала Рене, — хай це й була консервована шинка «Спам» під соусом «Рагу»[37]. Я також рада, що цей табір має такого вправного рибалку, як Дон Льюїстон, і буду навіть більш вдячна, коли настане моя черга скуштувати рибу.

На цих словах вона кивнула на старого. Тоді скоса зиркнула на Гарпер і провадила:

— І ще я надзвичайно рада бачити свою подругу з Портсмутського шпиталю, яка гарувала по вісімнадцять годин на день, наспівуючи диснеївські мелодії і намагаючись підбадьорити тисячу хворих і переляканих пацієнтів. Щоразу як вона заходила до кімнати, це було неначе побачити промінчик сонця в захмарену погоду. Вона спонукала мене боротися за життя, коли інших причин уже не було.

Захоплена раптовим напливом почуттів, Гарпер не знала, чи зможе дібрати потрібні слова. У дні свого перебування в Портсмутському шпиталі вона почувалася такою ж корисною, як вазонок з м’ятою, який мала Рене, тому це зізнання прозвучало для неї мов грім з ясного неба. Зрештою, вона спромоглася вимовити:

— Я лише рада, що відтепер не самотня.

Керол стиснула її пальці.

— Я рада бути частиною цього кола. Усі ми голоси одного хору, і ми співаємо наші подяки.

На якусь мить постала знайома картина: очі Керол яскраво мерехтіли, її райдужки перетворилися на кільця потойбічного зеленого світіння. Очі Майкла так само сяяли, і Гарпер побачила мерехтіння червоних і чорних спалахів уздовж завитків драконячої луски на його оголених руках.

Гарпер відсмикнула руку від Керол, наче її вдарило електричним струмом. Тоді дивне світіння згасло, і Керол пустотливо поглядала на неї.

— Я тебе перелякала, правда ж? Вибач. Утім, з часом ти і так призвичаїшся. Зрештою, це і з тобою станеться.

— Це трохи лячно, — промовила Гарпер. — Але також... ну, наче чари.

— Це не чари. Це диво, — відказала Керол таким тоном, наче говорила про модель свого нового авто: «Це мазда міата».

— Що відбувається, коли ти так сяєш? — запитала Гарпер. Раптом дещо спливло їй на думку, і вона ледь не осудливо поглянула на Рене. — Те саме сталося з тобою в шпиталі. Ти втекла, уся вкрита світлом. Всі були певні, що ти от-от вибухнеш.

— Як і я сама, — відказала Рене. — Зі мною це трапилося цілком випадково. Це називають єднанням з Блискотом.

— Чи Мережею, — заговорив Майкл. — Хоча, гадаю, так кажуть лише люди мого віку. Багато хто з моїх друзів жартує, що то лише нова соціальна мережа. Ось тільки насправді вони не жартують.

— Тобі, певно, відомо, що драконяча луска погано реагує на стрес, — промовила Керол.

Старий чолов’яга, Дон Льюїстон, зареготав.

— Ну це якшо м’яко кажучи.

— Це все тому, що вона відчуває те саме, що й ти, — провадила Керол. — Це дуже потужна концепція. Я здивована, що так мало людей вирішили піти за цією ідеєю аби побачити, куди вона їх приведе. Якщо ти зможеш створити відчуття безпеки, добробуту й прийняття, то драконяча луска реагуватиме зовсім інакше: змусить тебе почуватися жвавішою, аніж будь-коли раніше. Барви стануть більш насиченими, смаки густішими, а почуття — сильнішими. Це як палати від щастя. І ти відчуваєш не лише своє щастя. А й щастя усіх довкола. Кожного з навколишніх. Наче ми усі ноти, що зливаються в єдиному досконалому акорді.

— А ще ти не згоряєш, — докинув Майкл, намотуючи на палець помаранчевий виток власної бороди.

— А ще ти не згоряєш, — повторила за ним Керол.

— Це якось неправдоподібно, — промовила Гарпер. — Як це працює?

— Гармонія, — відказала Керол.

— Гармонія?

— Зв’язок, якщо вже так, — мовила Рене. — Стійкий суспільний зв’язок. У Джона є цікаві теорії щодо цього, якщо тобі вдасться його виманити на розмову. Якось він мені розповів...

Обличчя Керол спохмурніло. Артерія — завиток на її правій скроні — потовщала.

— Джона Руквуда тут немає, і бути він тут не бажає. Він вважає за краще тримати дистанцію. Таким чином йому простіше дотримуватися власноруч створеного міфу. Щиро кажучи, мені здається, що дивиться він на нас із погордою.

— Ти справді так гадаєш? — запитала Рене. — Мені так ніколи не здавалося. Я б радше сказала, що дивиться він на нас із турботою. Якщо в нього і є зверхнє ставлення до табору,