Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

Райський тиждень ніби відродив Лію. Останнім часом вона була заклопотана домом, дітьми. Не забувала й про спортзал, щоб підтримувати гарну форму після пологів. На все старалася знайти час, але його постійно бракувало. Складалося враження, наче, не зупиняючись, кудись мчить. Це втомлювало.

А тут спокійно, коханий поруч. Нікуди не поспішає.

Один день провели у місті закоханих — Парижі.

Потім, як і п’ять років тому, на казкових островах замовили будиночок, щоб повністю усамітнитись.

Як люблю ці бездоннії очі,

Голос твій: рідний, милий, дзвінкий,

Твої губи медові, жіночі,

Моє щастя, навіки я твій…

— поетично шепотів Марат на вухо коханій, коли романтично вечеряли на березі океану, милуючись заходом сонця.

Нарешті мав змогу по-справжньому насититися нею. Благодатні миті, коли вони належали тільки одне одному й ніякі турботи не хвилювали, не відволікали.

— Як же я люблю тебе, Ліє, — обняв дружину. — Моя б воля — оце зоряне небо простелив до твоїх ніг, наче килим, — задивився вгору.

— А хіба не простелив? — здивувалася. — Щасливішої за мене жінки я не можу уявити. Ти відкрив мені світ справжнього кохання, подарував радість материнства, сімейного затишку. Я пригадую нашу першу ніч… Коли увійшла в кімнату — усвідомила, що я — дружина. А що це таке? Яка моя роль? Пам’ятаю, як розгубилася. Відчувала лише страх, що наростав з кожною секундою. Та вже за мить все стало на свої місця. Ти дав мені свою руку і міцно стис мою. Тої ночі ти запалив сімейний вогонь і навчив мене його оберігати. З кожним роком він розгорається все ясніше, полум’я стає вище. Воно не тільки світить, але й зігріває усіх, хто поруч. У найважчі часи, коли я відчула, як засихає моє коріння, усвідомлюючи, що ніколи не стану матір’ю — ти не зневірився, не покинув, не відпустив мою руку. Вселив віру й надію, що все буде добре. Саме завдяки тобі наша родина примножується. Усі щасливі. Моя душа радіє.

— Зі мною нелегко. Я це знаю, — раптом серйозно глянув їй у вічі Марат. — Ти багато від чого відмовилась натомість.

— Натомість? — щиро усміхнулася Лія. — Як ти там любиш говорити? «О, Всевишній! Чуєш, що верзе цей чоловік? Хіба можна порівнювати кар’єру, музику з дітьми, родиною і коханням? Дай мені терпіння», — звела руки до неба.

Марат добродушно розсміявся.

— З тобою — нелегко, — без жартів продовжила. — З тобою — надійно. Ми багато пережили і, думаю, ще багато нас чекає попереду. Але з тобою я впевнена у завтрашньому дні. З тобою наша сім’я — тверда, мов скеля. То — головне. Це і є той неосяжний зоряний килим, який ти простелив під наші ноги. У твої руки я віддала своє серце і не жалкую, бо відчуваю, що воно захищене від сильних житейських вітрів і штормів, що вирують навколо. Чого більшого можу бажати? — притулилася до чоловіка.

— Ох, Лі-іє, — обняв дружину Рахімов. — Щовечора дякую Богу за тебе. День нашої першої зустрічі до секунди пам’ятаю. Інколи думаю: що, якби зранку авто завелося і я не сів би у той вагон? Або не залишився ночувати у Красовського і не потрапив би у кінний клуб? Як легко можна пройти мимо своєї долі — й не знати про це… — важко зітхнув.

— Не можна, — багатозначно глянула на Марата дружина. — Не можна…

— Ви аж сяєте, — раділа Ірма, коли син з невісткою повернулися з подорожі й завітали у Мужіїв. — Наче якийсь дуже цінний подарунок привезли, — задоволено щебетала за сімейним обідом, де зібралися Красовські й Турганови.

— Сподіваюсь, — погладив животик дружини Рахімов. — Я чекаю на принцесу, — ніжно глянув на Лію.

— О, Господи, — аж заклякла стара Турганова, коли зрозуміла, що зять планує четверту дитину. — Хіба зараз час? Аланчик ще зовсім маленький.

— Мамо, — спробувала зупинити матір Лія. — Хіба одна дитина може завадити іншій? Ми мріємо про дівчинку, що в цьому поганого?

— Саме дівчинку? — ледь не збожеволіла від почутого. — А як буде?…

— … хлопчик, то народимо ще, — перебив і твердо докінчив Марат.

Турганова не витримала. Встала з-за столу й попрямувала до свого будинку.

Донька підхопилася й наздогнала її.

— Навіщо ти дратуєш свою тещу? — сердито запитала Ірма сина. — Адже знаєш, як болісно вона реагує на такі речі.

— Ця жінка досі вважає, що Лія нещаслива, — зціпив зуби Марат. — Що ж то за мати така? Вперто не хоче сприймати мене серйозно. Так буде до її смерті? Як із цим миритися? Адже вона робить своїй дитині боляче. З яким серцем Лія повернеться додому? Як на такі вибрики повинні реагувати мої діти? Я ж довірив їх вам, своїм батькам! Чому ви їх вчите? Що демонструєте? Ох! Всевишній, дай мені терпіння, — важко зітхнув.

— Я завжди поважала твою думку, бо вважала, що ви з батьком усе робите для мого щастя, дихаєте заради мене, — болісно, але суворо почала Лія, коли вони з матір’ю зайшли у будинок.

Турганова насторожилася. Таким тоном донька з нею ще не розмовляла.

— Так і є, — спробувала виправдатися.

— Ні, мамо, все не так! — підвищила тон Лія. — Хіба ти не бачиш, як мені добре? Яку радість принесли діти у наше з Маратом життя? Чому робиш боляче?

— Але ж тобі лише двадцять п’ять, — жалісно відповіла ненька. — Твої ровесниці ще у дівках гуляють, а ти вже четверту…

— Мамо! — несподівано закричала Лія. Очі її наповнилися сльозами. — Ще недавно я навіть мріяти не могла, що переживу радість народження маляти, вдихну його запах, пригорну до грудей. Страшно згадувати. А сьогодні замість того, аби розділити нашу радість, ти відверто показуєш, що не можеш змиритися з моїм щастям?

— Доню, — раптом вхопила за руку дочку, яка різко