Читати книгу - "Три тисячі смертей"

Юр пересмикнув плечима, вибрав більш-менш рівний майданчик й почав робити розтяжку. Звичний процес заполонив свідомість, кудись зникли думки, полишивши лише пружний хруст кісток, почуття свіжості й сили. Потім настав час розминки й, нарешті, більш серйозного тренування. Професійний найманець відпрацьовував улюблені серії ударів руками, потім ногами, повітря свистіло, стиха стугоніла земля під ногами, тіло так і вбирало силу з повітря, з неба, сонця, хмар, трави і дерев... Юр зупинився й струснув головою. Після таких моментів все інше кілька хвилин здавалося йому чимось несправжнім, іграшковим, навіть пародійним.

— Дядьку Юре, — почулося несміливе запитання з-за напіврозчинених дверей. — А де ви навчилися так битися?

З хати обережно — "якби не кишнули!" — визирнув малий Славко. Юр усміхнувся. Хлопчик теж — ледь помітно і боязко.

— Отак тренувався майже кожен день, ось і навчився. А де у вас умитися можна?

— Отам, біля насоса.

Хлопчина вискочив з хати, і, радий що зміг прислужитись, кинувся до іржавого, похиленого важіля; повис на ньому — залізяка з незадоволеним рипом подалася униз, й з горизонтальної трубки — теж іржавої й перекособоченої — ринув потік рудої рідини.

— Треба спочатку іржу прогнати! — авторитетно заявив малий.

Справді, через десяток качків струмінь став майже прозорим, і Юр з насолодою умився холодною водою, потім облився до пояса й замахав руками, розганяючи кров.

— Дядьку Юре!

Малий тупцяв поруч і не міг на щось наважитись.

— Ну що тобі?

Дізфайндер усміхався якомога привітніше, але все одно здогадувався, що більше схожий на вишкіреного вовка.

— А ви можете й мене навчити? — аж задихнувся від власного нахабства, і якби поруч була мати, неминуче сховався б за її спину. — Ну хоч трішечки!

— Це досить важка справа, — зморщив носа найманець.

— Та й на бі... тобто, навіщо воно тобі?

— А це... — малий теж посерйознішав й дивився спідлоба, — це, щоб дядько Сашко мою маму не бив... коли ви поїдете...

— А чого це ти його дядьком звеш? — Юр здивовано підняв брови. — Хіба він тобі не батько?

— Та ні... — малий закрутив головою. — Це так, дядько. Я й сам не знаю, звідкіля він узявся. Приблудився. Тільки його тут і було, що собака, та й то дурний.

Юр мало не зареготав, але схаменувся й якомога недбаліше спитав:

— А батько ж де?

Малий спохмурнів й розвернувся до хати, потім все-таки передумав й кинув, наче на допиті:

— А він з кумою Оленою живе.

Юр прикусив язика. Сам того не помітивши, він зачепив, мабуть, найболючіше питання.

— Ну добре, — кинув він швидше для того, щоб відволікти малого від небезпечної теми. — Ходи, покажу пару ударів...

Швидко перебравши у пам'яті кілька найпростіших прийомів, він зупинився на класичному йоко-кері.

— Ось дивись. Стоїш у півоберті до ворога. Права нога попереду, ліва позаду. Ступні міцно притиснуті до землі, щоб не хитався. Руки ось так... та ні, праву краще одразу стиснути в кулак, а ліву можна трохи розслабити. Тепер робиш крок лівою... Слідкуй, щоб стати одразу на всю ступню, не на носок!.. Відштовхуєшся... сила повинна йти зі стопи, через коліно, стегна, пояс; праву ногу викидай уперед, супротивникові у ребра... гоп!

Удар кинув малого вперед, він ледь встояв на ногах.

— Ого!

— Бачиш, вона сама б'є, лише треба правильно скерувати ту енергію. Ну, давай, потренуйся, а я...

Слова застигли йому у горлянці, бо з напіввідчинених дверей визирнула господиня.

Закутана у якусь стару куртку, але обличчя свіже, незаплакане, як учора, усміхнене, освітлене несміливим листопадовим сонцем — воно здавалося зовсім іншим й на диво знайомим; Юр наче перенісся на багато років назад, у минуле...

Під його поглядом боязка усмішка згасла й господиня зникла в хаті.

Вийшла трохи згодом, вже більш-менш пристойно, як на сільський звичай, одягнута, побажала доброго ранку квартирантові, гримнула на сина — ану до хати! Чого роздягнений надвір вискочив! — й зникла за сусідчиним парканом. Через кілька хвилин з'явилася, обома руками притримуючи трилітрову білу банку.

— Ось... — вона здалеку подала молоко Дізфайндеру.

Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...

Молоко видалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно видоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного!

...вихилив майже половину.

— Ого! — захоплено видихнув Славко. Очі господині теж трохи розширилися.

Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й зніяковів.

— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного! І ніякого сніданку не треба.

Жінка знову усміхнулася — все ще боязко й, мабуть,