Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Перестрибуючи через уламки, Андрій прожогом кинувся подалі від покинутої машини. Оббіг корпус і, побачивши доволі пожвавлену вулицю, вмить зупинився під стіною. Важко дихаючи, обтрусив плащ і якомога спокійніше, але швидко пішов вулицею ліворуч. Це було важке випробування. Здавалося, усі звертають на нього увагу й кидають підозрілі погляди. В який бік іти, аби швидше дістатися околиці міста, він не знав.

Звернувши у перший же провулок, Андрій зрозумів, що потрапив до старої частини міста. Тут по обидва боки стояли двоповерхові будинки з маленькими вікнами. Кілька наступних провулків не змінили пейзажу. Щоправда, людей зустрічалось мало. Десь тут, зовсім поруч, має бути той самий злощасний будинок з параболічною антеною. Звідти все й почалося. А може, не звідти? Можливо, усе почалося з приміської електрички?

Остерігаючись іти прямо, Андрій постійно звертав куди міг, усвідомлюючи, що така прогулянка наосліп для нього вкрай небезпечна. Хай навіть він давно заплутав своїх переслідувачів з побитої машини, його шукають люди в багато разів небезпечніші. І тут, на малолюдних вуличках, надзвичайно великий ризик бути поміченим з будь-якої проїжджаючої машини. Звертаючи з провулка у провулок, з двору в двір, Андрій намагався триматись якогось певного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти з міста. Аж раптом…

Цей двір він упізнав відразу. І мало не закляк на місці, уявивши, що хтось зараз із вікна тієї квартири може бачити, як він проходить через двір. Смикнувся нерішуче то в один, то в інший бік, не ладен зорієнтуватися, де другий вихід з двору. Дідок, який стояв біля під’їзду, зацікавлено зиркнув на нього. Андрій обійшов клумбу й таки надибав вихід на іншу вулицю та, рушивши було туди, раптом різко зупинився. Метрів за п’ятдесят задом до нього біля тротуару стояв припаркований «газик», такий, на яких їздила міліція. Позадкувавши, він хіть-не-хіть знову опинився у дворі.

— Ви когось шукаєте?

Від несподіваного запитання Андрій стрепенувся. Той самий дідок стояв поруч і лупився на нього, похитуючи головою. По всьому, це був місцевий пиячок-пенсіонер, який жив у цьому ж будинку.

— Бабу Настю, — сказав Андрій чомусь різко й навіть з викликом.

Він просто змучився. Усе має свою межу — терпіння, витривалість, фізичні сили. Схоже, оце вона й була, ця межа. Залишилось єдине бажання: усе покинути й більше не тріпатися.

— Василівну? — уточнив дідок.

Андрій ледь стрепенувся, вирваний зі своїх думок, і ствердно кивнув.

— Та на лікуванні вона — у Пісках. А тут лишилася чи то онука, чи то племінниця її, але вона, либонь, кудись побігла. А може, зараз повернеться. Та ви йдіть, постукайте… Як заходите до під’їзду, зразу двері направо.

Отже, це була Іра… Саме в ці двері постукав Андрій, увійшовши сюди вперше. Виходило, що саме вона і спрямувала його в ту жахливу пастку.

— А ви що, знаєте її, цю дівчину? — запитав дідок.

— Знаю, — сказав Андрій. — Це моя жінка, за нею і приїхав. Кажете, немає вдома?

— Немає, мабуть. Ось тільки недавно кудись бігла…

— А мужики до неї приходили? — дивлячись старому в очі, запитав Андрій. — Може, на машинах приїжджали?

Очі дідка забігали, він озирнувся на вікно і промимрив:

— Я, чоловіче, за таким не слідкую, воно мені не потрібне…

— Ну скажіть, вам що, шкода? — попросив Андрій. — 3 мене пляшка увечері.

Старий ще раз озирнувся на вікна, потім завів співрозмовника за дерево і змовницьки повідомив:

— Спочатку до сусіда Юрка бігала — на другий поверх, але гадаю не по-серйозному, а вже днів зо п’ять, як Василівну на курорт виперла, то постійно в неї товчуться і на машинах приїжджали… І Юра кудись подівся. Ну, звичайно, такі мужики — о… Вона навіть схудла, стерво. Приїхала, була вся кругла, а тепер самі кучері лишилися…

— На червоній приїжджали? — перебив його Андрій.

— І на червоній.

— А такий, худий з довгим волоссям був? Морда вся прищава. Бачили?

Дідок ще раз боязко озирнувся і сказав:

— Бачив. А відучора не було нікого.

Звичайно. Відучора вони мали вже інший клопіт.

Андрій кинув погляд на вікна. Справді, чого сидіти вдома, коли треба шукати втікача? Дідок розвернувся і почовгав, напевно, до магазину, нагадавши про обіцяну на вечір пляшку і нахваляючись розповісти ще щось. Можливо, варто було скористатися нагодою і розпитати ще про щось, але… Він так і стояв, притулившись плечем до дерева й заплющивши очі. На виході з двору дідок озирнувся. Андрій рушив до дверей під’їзду. Напевно, це було божевілля. Він і сам не розумів, що з ним. Навіть, як лікар, Андрій зараз не міг дати собі відповідь на запитання — чи здатна людина усвідомлювати стан власного афекту? Логічно було би сказати «ні». Однак йому здавалося, що він розуміє цей стан. Це і спонукає його зараз натиснути зашарпану кнопку дзвінка.

Там нікого не має бути. Андрій штовхнув двері. Замкнено. Старі двері, що називається, на ладан дишуть. Якби добряче стусонути плечем… Палець ще раз рішуче натиснув кнопку. Нікого. І раптом за дверима почулися кроки. Швидкі легкі кроки. Там хтось є! Він лише глибоко вдихнув і відступив крок назад.