Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Якусь хвилину Рук не годен був поворухнутися. Тільки надсадно дихав, судомно ловлячи ротом повітря. Біля нього лежало з перебитою шиєю одне з тих крихітних створінь. Хлопець узяв пташину в руки. Така собі птичка-невеличка — менша за його долоню, луската. З охлялих щелеп стирчало по четверо гострих мов бритва зубів.

Рук тремтів. Саме собою таке створіннячко було ніщо, та коли їх збиралася велика зграя, вони ставали одним гігантським, страхітливим хижаком.

Рук закарбував у пам’яті найменшу особливість тієї крихітки-зарізяки, переживаючи однаково гострі почуття захвату й відрази. Якщо тільки він коли-небудь повернеться до бібліотеки, то опише цю пташку і дасть їй ім’я, а згодом якийсь інший юний бібліотекарський учень, може, візьме його трактат, прочитає і зачудується. Та як же її назвати? Ага, ось як: загризяка!

На превелику силу Рук якось зіп’явся на ноги, спираючись на один із розкиданих долі печерниківських списів, яких там валялося чимало. Роззирнувся навсібіч, нижучи очима похмурі сутінки. Хоч би куди він повернувся, скрізь ліс видавався однаковим. Рук зітхнув. Невже він урятувався від брутальних печерників з їхніми черепами та від пташок-загризяк тільки на те, щоб загубитися в хащах Темнолісу?

Ще вдома, у підземній бібліотеці, він не раз замислювався, чому майже всі, хто пише про Темноліс, називають його безконечним. Звісно ж, Темноліс зовсім не безконечний, заперечив би він тим авторам. Хіба не видно на мапі? Гляньте: отут він переходить у Крайземлю, а тут межує з Присмерковим лісом. Та коли помандруєш тим лісом із тиждень, то «безконечний» видасться цілком підхожим для нього словом. Він був такий неосяжний, що всяк, хто губився в ньому, міг проблукати його хащами до самого скону, так і не знайшовши стежки, що вивела б на узлісся.

Надто наляканий, щоб гукати загублених товаришів, Рук усе-таки рушив, приблизно орієнтуючись на далеку вечорову заграву. В його коліні пульсував біль, до того ж тепер, коли небезпеки минулися, він відчув, як охляв з голоду. Він усе дибав і дибав, безнастанно роззираючись на всі боки, тамуючи бажання закричати, бо з кожним його кроком лісові гуки робилися ніби зловісніші. «Спокійно! Спокійно!» — знай правив він собі.

Але що це? Начебто чиясь хода… Хтось ішов просто на нього!

— Усе гаразд, — прошепотів він уривчасто, знов опанований ляком. — Не панікуй!

Так. Так. Це направду кроки. Важкі, тверді. Невже котрийсь із тих жахливих, обчіпляних черепами печерників вернувся, аби його прикінчити? Рук присів за якимсь грубим стовбуром, що був обвитий плющем-волоханем, і почав сторожко звідти виглядати. Листя розсунулось, і…

— Гекле! — скрикнув Рук.

— Пане Руку! — вигукнув сорокун. — Невже це й справді ви? Ой, хоробрий пане, хвала Землі й Небу!

Рук незграбно звівся на ноги.

— Але ви поранені! Що вам таке?

— Моє коліно! — поскаржився Рук.

Гекле зліз зі свого зубощира і підбіг до хлопця. Схилившись, уважно оглянув коліно.

— Набрякло, — виснував провідник. — Але нічого страшного. Посидьте хвильку, я його полікую.

Рук як стояв, так лантухом і повалився на землю. А Гекле добув зі свого заплечника слоїк зеленої масті та бинт і почав обробляти коліно.

— А ви бачили оті летючі створіння? — запитав Рук. — Їх там тисячі в зграї! Вони вмить ізжерли гіганта-печерника — лишилися самі кістки.

Гекле кивнув головою, не перестаючи втирати масть у колінний суглоб.

— І не тільки його, — зронив він похмуро.

— Що, що? — Рук аж похолов, йому перехопило дух. — Це ви про… Стоба, Маґду?

— Я про решту печерників, — пояснив, підвівши голову, Гекле. — А хоробрі пан і панна живі-здорові й чекають нас край лісу, де починаються Срібні пасовиська.

— Хвала Землі й Небу! — полегшено видихнув Рук.

— Ну, от і готово! — вигукнув Гекле, міцно зав’язуючи кінці бинта. — А тепер залазьте на мого зубощира.

Вони пустилися жвавим чвалом: Гекле — правував спереду, а Рук — сидів позад нього і міцно тримався за сідло. Небагато й проскакали, як ліс почав рідшати. Вітер дув їм в обличчя і гнав по небу темні хмари. А ось і сонце — затопило лісовий діл своїм теплим промінням, і вперше за цілий день найближче майбутнє постало перед Руком у рожевому світлі.

— Уже недалеко, — озвався Гекле і показав на вервечку високих світляків. — Оті дерева — щось наче межа пасовиськ.

Рук усміхнувся. Таки дійшли! А за мить він уже нетямився з радощів.

— Гляньте! — закричав він. — Маґда і Стоб!

— Ваша правда, хоробрий пане, — погодився Гекле. — Але… Ой, ні! — Сорокунове пір’я нагороїжилось, очі, здавалося, от-от вискочать з очниць. — А то що таке?

— Що? Що? — скинувся Рук. Він щосили напружував зір, вишукуючи бодай якийсь знак небезпеки, та все даремно. Стоб і Маґда позлазили зі своїх зубощирів біля довгої колоди, поприв’язували тварин до найближчого світляка і стояли спинами до сорокуна та Рука, задивившись кудись за пасовиська. — Що ж там таке? — запитав Рук, раптом відчувши велику тривогу.

Та Гекле тільки сіпнув за віжки і вдарив зубощира в боки.

— Стережіться, пане Стобе! — закричав він на все горло, немилосердно поганяючи плигуна, але вітер відніс геть його засторогу. — Панно Маґдо!..

— Щось наче кричало? — стрепенулася Маґда.

— Я нічого не чув, — здвигнув плечима Стоб, сідаючи на колоду.

Маґда обернулася.

— Глянь! — схвильовано вигукнула вона. — Он Гекле! І Рука везе з собою!

— Але чого вони так мчать? — насупився Стоб. — Чого вимахують руками? Чи не женеться за ними котрийсь з отих жахливих печерників?

Маґда скочила на колоду, щоб краще бачити.

— Навряд, — відповіла вона. — Ніщо за ними не женеться. — І, склавши долоні човником, загукала: — Що там скоїлося? З вами все гаразд?

— Перестаньте махати руками, хоробра панно! — пронизливим вереском відповів сорокун. — І тікайте звідти геть! Обоє!

Рук уже трохи знав Гекле, тож розумів: Маґді й Стобові справді