Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

— Давайте вип’ємо…

Після нової чарки Гриня пожвавішав, скинув піджак, розставив лікті на столі й поринув у спогади; очі в нього заграли фіолетовим блиском, він зараз скидався на того віртуоза-барабанщика, який от-от грюкне колотушкою і вигукне: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..» Лисина в Грині парко горіла, а він гудів на всю хату, згадував, як вони з Мироном дружили й бігали до одних дівчат і як була на Кущівці одна (тут Гриня смачно цмокнув захихикав, а Мирон почервонів до вух), була там одна Дусечка, ну така ж рибонька, тільки Мирон дурний, не хотів, одвертався…

Єва, стиснувши холодні губи, насторожено слухала ту п’яну балаканину, та коли Гриня доплівся до німців, до того, що йому «положена медаль», зразу підвелась:

— О, вже нерано. — І пошарпала Гриню за плече. — Чуєте? Нерано вже, — вона зверталась до Грині на «ви». — Мирону вдосвіта їхати.

Гриня непорозуміло втупився в Єву. Покліпав безбровими очима і сказав, погрозливо розтягуючи слова:

— Ти що, проганяєш мене? Стой!.. Та ти знаєш…

— Ради бога. Чоловікові треба рано їхать.

І, не кажучи більше ні слова, Єва хутко й справно одягла п’яненького Гриню (відчувалася звичка), поставила його на ноги й попхала до дверей. Мирон сидів і зніяковіло усміхався (але, видно, схвалював жінку). Лице в нього розм’якло й стало блаженно-добрим.

— Мироне!.. Постой! В чом дєло! — зашаркав Гриня ногами. — Минутку! Серйозний разговор буде…

— Завтра, — сказала Єва.

Хтозна, де взялись рішучість і сила в її маленьких синіх руках. Тими руками вона вчепилася Грині в комір, вивела його в сіни, потім лагідно, але настирливо штовхнула надвір. І зачинила двері на засув.

«Давно б так!» — подумав Сашко, вражений тим несподіваним, що відкрилось йому в характері матері. Не така, виявляється, вона безвольна, коли треба рятувати щось дороге для неї. «Давно б так!» — подумав Сашко.

Коли мати повернулась до столу, батько все ще сидів, посміхаючись, але посмішка у нього була холодно-замислена. Та й розмова чомусь пригасла, не клеїлась. Відчувалася втома, якийсь холодок, якась вимушеність — усе те, що назбиралося за війну і зараз стояло між ними. Це гнітило Сашка, він сидів і чекав: от-от повернеться той затишок, тепло й спокій, що обгорнули його, коли сідали вечеряти. Але ні, те не поверталося. Мовчанка затягувалась, ставала зловіщою, і мати сказала:

— Пізно. Давайте спать.

Вони разом полегшено зітхнули й встали з-за столу.

А вранці були сльози, було гаряче й хапливе прощання. Вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, і батькові губи, сухі й гіркуваті, ловили Сашкові й материні вуста і шепотіли розчулено: «Ну, бувайте, бувайте… Сину, бережи її, ти ж тут хазяїн…» Мати невтішно схлипувала, здригалось її дрібненьке дитяче тіло, а батько пригортав її, прощався і не міг попрощатися.

Поїхав…

Зосталися вони вдвох, мати й син.

І залишилася їм батькова спиртівка, дві банки тушкованого м'яса, сірники, ще якісь солдатські дрібнички. Але ні, не тільки це. Залишалося розтривожене чекання, розворушена пам’ять. У старій пожовклій хаті все нагадувало про батька. Стіл — де він сидів за вечерею. Ніж — як нарізав черствий буханець солдатського хліба. Кушетка — коли підправляв розхитану ніжку. Та хіба лише в хаті зостались його сліди? А на подвір’ї, де він прочищав доріжку? А на городі, де ще чорніли лунки від його чобіт? А на річці, де вони ловили рибу? Все в хаті й за хатою нагадувало Сашкові про батька, про те, що він живий, що він поїхав на фронт і зараз воює з німцями.

І мати стала немовби іншою. За що б не бралася — мила посуд, розпалювала плитку, — вона подовгу замислювалась. Сяде на стілець — і щось згадує (і забуто лежать на колінах її розслаблені руки, а вона то хмуриться, то нараз усміхнено зводить брови. І знову похмурніє…) Цілу годину сидить, заглиблена у себе. Ніколи Сашко не бачив на її обличчі такої напруженої зосередженості, як зараз, такої складної роботи мислі. Видно, щось непросте обдумувала вона й вирішувала для себе.

А потім… знову повіяло в душу холодом.

Вирвався з-за хати крик, плач, дитячий вереск — як і тоді, коли Бойчуків везли на розстріл. Виявилось, що в сусідів радість і горе водночас: з етапу повернулась Тоня і тут же, слідом за нею, принесли похоронку на їхнього батька, на Арсена Бойчука. Та й радість була щербата — Тоня повернулась напівжива. Весною по воді гнали їх пішки в Німеччину, вона застудилась, а коли наші війська оточили німців і звільнили каторжних, Тоня геть занемогла і вже в гарячці брела назад через скреслі річки, по воді, по страшному болоті. Доповзла додому і впала. Мати не встигла й поплакати над дочкою, бо принесли похоронну. І, виявляється, похоронна блукала десь аж два роки, з фронтом ходила на схід і повернулась назад, і в ній повідомлялося, що червоноармієць Арсен Бойчук убитий у перший день війни на західному кордоні і що місце поховання його невідоме.

З цим папірцем у руках Бойчучка й стала на погребищі, заголосила, показуючи похоронну Єві і всьому селу:

— Ой, людоньки!.. Ой, людоньки!.. Що ж це воно робиться!.. Та ми ж його ждали, та ми ж тліли душею, та ми ж усі очі продивились за ним! — Вона голосила з моторошним надривом, похитуючись сюди й туди, як над могилою, а Катька смикала матір за пелену і ревла, не знаючи чого.

Єва прийшла від сусідів зчорніла. Сіла за стіл, підперла голову руками й принишкла. Довго сиділа нерухомо, і наче дим чи туман снував у її пригаслих очах. Вона про щось думала. Але задума її була інша — холодна й жорсткувата. Нарешті