Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

Вітер забурхав ще лютіше, застогнала віхола. Однак на екрані видно було літак — він ледве пробивався крізь снігові хмари. Так тривало довго. Здавалося, що цей політ ніколи не скінчиться, що машина висить нерухомо над ревучим мороком.

Врешті літак окреслив коло, одне, друге. Хоче сідати.

Вітер вщухав. Замаячило льодове поле з чіткими лініями тріщин і ополонок. Літак кружляв, шукаючи місця, але його прожектори були надто немічні, світло ледве торкалося землі.

Юн вимовив кілька слів — і яскраве світло осяяло темну рівнину. Конус світла блукав по кризі й снігові, обминаючи чорні пагорки й льодові ущелини, аж поки не знайшов довгу смугу гладенької поверхні й зупинився на ній.

Літак ковзнув по землі, пробіг світляною доріжкою й став. До нього бігли потерпілі.

Агнешка зустріла ясний погляд Юна. Вони усміхнулись одне одному.

Коли летіли назад, Юнів корабель тримавсь над літаком, освітлював йому шлях. І тільки коли машина приземлилась на аеродромі, Юн вимкнув освітлення.

І знову під ними засніжена рівнина.

— Що це? — спитав нараз Марцін, вказуючи на величезне рухливе коло внизу, — вірніше, хто це, — поправився, — бо то має бути щось живе. Он там біліє, бачиш?

— То королівські пінгвіни, — одказала Агнешка, — єдині птахи на землі, які обрили собі для життя зимову ніч.

— А чому вони так кружляють?

— Вони міняються місцями всередині табуна, аби всі могли зігрітися.

Хлопець хвилину дивився, як птахи безнастанно рухалися од середини кола до його країв, поступаючись своїм місцем іншому. Так їм підказував інстинкт самозбереження.

— Люди могли б у них повчитися… — тихо промовила Агнешка.

Зореліт вимчав з мороку назустріч сонцю і заточив коло над Землею.

Вони побачили геть усю Землю — її океани, гірські хребти, безкраї поля, величезні міста з вогняними загравами над ними, степи, що їх густо вкривали озера, — здавалось, то океан проступає крізь тонесенький, мов скибка хліба, шар грунту.

Яка ж багата і прекрасна Земля!

Агнешка думала про те, що показати Юнові, коли вони повернуться додому. Будівництво міст на морі чи осушування боліт, боротьбу з пустелями чи освоєння нових джерел енергії?

— Юне, — шепнула вона врешті, — я передовсім покажу тобі досягнення, що їх ваги вже не відчувають люди, бо знають їх віддавна і користуються щодня. Побачиш тих, хто на варті вдень і вночі, готовий щохвилини прийти на поміч, попереджує нещастя і катастрофи: хвороби, пожежі, бурі на суходолах і морях. Ти мусиш знати, що такі люди є не тільки в Антарктиді.

Небо і земля злилися воєдино в ясні пасма на чорному тлі.

Марцінові ввижалося, ніби в нього зараз має застигнути кров, що він скам'яніє, як король Чорних островів з байки Лесьмяна. Йому й хотілося відчути все, що відчувають космонавти, і боявся того. Та нічого не трапилось.

Руки й ноги були його власні, теплі, живі, а не камінні.

— Марціне, — гукнув Юн, — хочеш відчути невагомість?

— Ой! — тільки й спромігся вимовити хлопець.

Паси, що тримали його, ослабли, і він злетів під самісіньку стелю кабіни.

— Агнешко, — закричав він дівчині, яка занепокоєно дивилася на нього, — тут можна літати без спеціального скафандра, я мушу спробувати!..

— Юне, — вигукнула Агнешка, — будь ласка, прив'яжи його линвою, бо я не матиму спокою й на мить. Ще й хоче щось пробувати!

— Я почуваю себе, ніби прив'язана повітряна кулька, — ознайомив Марцін, коли Юн припнув його до себе тоненькою еластичною шворкою.

— Хочеш вийти у відкритий космос? — запитав Юн. — Нічого не скоїться, — заспокоїв він Агнешку, — шворка не порветься, та зрештою ми ж повсякчас його бачитимемо.

Марцін, щасливий і зачудований, навіть не помітив, як опинився за бортом зорельота. І вгорі, і внизу скрізь було небо. Ніяк не міг уторопати, де верх, а де низ, Зігнув ноги, ліг, перекинувся, але ніщо не підмінилось: він висів посередині чорної кулі, яка виблискувала цятками зірок.

Мимоволі торкнувся троса, аби впевнитись, що він не загубиться. Голку в копиці сіна ще можна знайти, макове зернятко відшукати на піщаному пляжі. Але хто ж знайде людину, яка загубилась у космосі, порошинку, закинуту в безмежнім просторі? Страшна то кара — бути викинутим у космос!

Подивився на Землю і зрадів їй; була вона йому рідною, близькою та любою.

Сонце сліпило очі, воно зараз скидалось на дитячий малюнок — золоте коло в короні вогняних омахів. Чумацький Шлях срібною дорогою перетнув навпіл небозвід. Марцін дивився на нього радо, мов на доброго знайомого, що його зустрів на чужині.

Чи Антек повірить, що він, Марцін, став істотою, яка шугає в міжзорянім океані, немов птах у повітрі?

Згадалося зненацька про термоядерні снаряди, запущені в космічний простір, про голки, що їх хочуть туди висипати. Чи, бува, вже не висипали? Коли б він зараз наразився на такий пояс, ба навіть на одну голку, гірка була б його доля.

Не треба про це думати. Голки, якщо вони і кружляють у просторі, то десь ближче до Землі, а супутників, котрі утворювали пояс радіоактивності, теж не могли запустити на таку відстань…

Але хто знає, що буде за кілька років?

Марцін смикнув трос — той одразу потяг його до зорельота. Ні, нема чого боятися, друзі поруч.

Натиснув шолома так, як нещодавно навчив його Юн.

І полинули до нього шуми Всесвіту, — дужий голос Сонця, тріск і скреготіння зірок, луна далеких галактик.

Тим часом Агнешка і Юн вийшли на зовнішню платформу. Небо, ціле велике небо огорнуло їх, і зореліт в порівнянні з ним був ніщо.

— Аю, — почула Агнешка і мимоволі натиснула шолом, аби ліпше чути. Юн називає її напівзабутим дитячим ім'ям! — Аю, облиш шукати Марціна, я не спускаю його з очей. Відчуваю кожен його рух. Він перестав перекидатись, мабуть, задивився