Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

нас, скільки поколінь найрізноманітніших людей складади нашу нинішню

подобу, зі скількох частинок складені ми й що ми тоді є? Чи ми існуємо

насправді, чи ми самі тільки частинки, роз-рослі, але частинки тих минулих

поколінь, що теж були свого роду частинками, і так нескінченно, а де ж

кінець тому? Де початок?

Нікого позаду не видно, нікого попереду, все темінь, морок. Тільки

окремі імена зблискують серед родової пам'яті, як факели серед ночі, а ти, однак, не знаєш, чи маєш ти, саме ти до них пряме підношення, але

сподіваєшся, в душі на це сподіваєшся і тому бережеш в пам'яті священні

імена знаменитих предків як найбільшу дорогоцінність. Так кожен береже, але й ти теж, ти теж маєш на це право, маєш на них право... І ніколи не

згадаєш напорожньо видатне ім'я, ніколи не вимовиш вголос просто так, тільки у найурочистіші хвилини, тільки у миті найбільшого піднесення, коли дух твій злітає високо і ти повинен піднести його ще вище, щоби і вони

встали поряд з тобою, сповнили тебе силою і завзяттям, звитягою і міццю.

Отак ти летів тоді, Айдаре, коли побачив Данила, що відбивався один від

вісьмох напасників, так летів ти, як вихор, як ураган, як стріла, що все одно

долетить до цілі вчасно, саме вчасно, ти кинув повіддя, раптом відчувши, що байдуже, ніщо тебе з сідла іараз не вирве, ніщо, поки ти живий, а ти

живий і ще довго житимеш, що би не траплялось із тобою зараз. І твоє

життя означає зараз життя цього оросутського батира, цього чоловіка, що

виявив таку мужність і відвагу й так хоробро, відчайдушно зараз нама-

гається якнайдорожче продати своє життя. Зараз ти раптом зро-зумів, що, боронячи його, поспішаючи йому на допомогу, ти поспішаєш на допомогу

до себе самого, це ти рятуєш себе, Айдаре, так, себе самого в ньому...

І ти вигукнув войовничий клич твоїх предків, і вони встали за твоєю

спиною, як великі крила міці, вони підносили тебе, надиха-ли, і ти летів-, цілячись на ходу із лука саме у того, хто, ти бачив це здалеку, незабаром ось-

ось спрямує списа саме в груди оросутові.

— Ай-айрауаа-ах! — кричав Айдар. — Баганбай! Ардак! Сизар-бай!

Жолимбет!

Він вигукував імена уславлених у переказах і піснях батирів свого роду, імена яких ніколи і ніким не вимовлялися всує, і відчув, що вони тут, разом

із ним, вони допомагають йому й Данилові і будуть допомагати, і коли

напасники почули його і двоє помчали йому навперейми, полишивши

оросута, Айдар радісно і впевнено випустив стрілу, і вона пробила наскрізь

горло того вершника, що саме націлився списом в оросута, й усе

відбувалося так, як він і передчував. Айдар знав, що вони переможуть, неодмінно переможуть, бо той неспокій, через який він раптом повернув за

годину після того, коли вони з Данилом роз'їхалися в різні боки, пробився в

ньому з такою несподіваною силою, що в якусь мить Айдар відчув, що не-

силий продовжувати шлях далі один, що мусить повернутися, наздогнати

оросута і проїхати тим небезпечнішим шляхом з ним ще хоч би день а чи

два і лише тоді мандрувати далі, назад, треба, щоб усе було справедливо, кожен повинен після втечі мати однакові можливості вижити і добратися до

свого дому, до своєї мети.

Бо ж інакше щось станеться з тим оросутом в дорозі, і в останню

хвилину гріх за його біду ляже на сумління Айдара, який хотів завжди бути

чесним воїном і знав з дитинства, що померти у відкритому бою — це щастя, бо воїн тоді наближається після смерті до Аллаха. Отже, не треба боятися

чогось, коли найкраще — життя воїна, бо йому за життя уготована слава, а

по мужній смерті — рай і спогади ближніх, пам'ять у переказах, піснях і

легендах.

Айдар пустив було тоді коня труськом, а тоді вже пришпорив його як

слід і вже на ходу вигадав собі, що оросут не взяв кресало і кремінь, вони

лишилися в сумці у Айдара, а шлях того довший, отож він йому віддасть, а

тоді скаже, що раз вже повернувся, то проїде з ним трохи ще, і так має бути, бо негоже, повернувшись, просто казати, що хоче його провести, ще

подумає зовсім інше, лише хоче оберегти його, бо знає тутешні краї краще...

А ще далі, ще глибше, Айдар відчував, що є іще одна правда — щось

вабило його зараз до оросута, виникало незрозуміле відчуття суму, здавалось, що вже ніколи в житті не побачить його Айдар, і, може, це й

змушувало хлопця так уперто запрошувати оросута до себе в аул. І лишило

відчуття невизнаної собі самому досади, що оросут не погодився, і навіть

дозволило образитися й показати трохи цю образу, але водночас і стримати

її, бо вся логіка того, про що говорив оросут, була виправдана його