Читати книгу - "Червоне і чорне, Стендаль"

Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я син простого ремісника, вона кохає мене... Ні, я для неї не лакей, що виконує обов'язки коханця». Позбувшись цих побоювань, Жюльєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

- Любий! - скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її коханні.- Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава.

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, гордістю володіння.

Їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум'я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки одного,- що Жюльєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

- Боже великий! Ось воно, пекло! - і судомно стискала Жюльєнову руку. - Які жахливі муки! Але я їх заслужила! - і вона стискала його в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.

Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу. Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов поринала в похмурі роздуми.

- Пекло,- казала вона,- було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло на цьому світі, смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх... О, боже праведний! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти ні в чому не винні перед тобою! Я, тільки я винна: я кохаю того, хто не є моїм мужем.

Траплялись хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась. Вона намагалась опанувати себе, не отруюювати життя того, кого так кохала.

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття.

Якогось дня мадемуазель Еліза пішла у Вер’єр - у неї там була якась справа в суді. Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна. Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.

- Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду,- сказала вона панові Вально.- Адже пани завжди одні одних захищають коли доходить до чогось важливого... А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки поваги, і - собі на горе - так що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. «Сказати правду,- додала покоївка, зітхнувши,- пан Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших».

Еліза вперше помітила любовний зв’язок пані з гувернером тільки в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.

- Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною,- додала вона гірко.- А я ж бо дурна, ходила до пані питати поради, просила її побалакати з гувернером.

Того ж вечора пан де Реналь одержав з міста разом з газетою довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі. Жюльєн побачив, як він зблід, читаючи цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядав на гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жюльєн марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших родин Бургундії.

Do not give dalliance

Tоо much the rein;

the strongest oaths are straw

To the fire i’the blood.

Tempest 33

Коли вони опівночі виходили з вітальні, Жюльєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:

- Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жюльєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з'явилась нестямна думка, що побоювання Жюльєна - тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жюльєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жюльєна, принесла йому книгу; на обкладинці її італійською мовою було написано: Guardate alla pagina 130.34

Жюльєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки.

«Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко