Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Він розвіяв частину аури, що глушила чари, і відкрив портал. Зробив це настільки граціозно, що я на мить залюбувалася. Мені завжди було потрібно кілька зайвих секунд, щоб знімати цей послаблюючий чари купол.

Боюся уявити, що сталося б, якби студентів цьому навчали не на останньому курсі. Явно б академію по камінчику рознесли чи таємні магічні бої влаштували!

Портал переніс нас до входу. Першим усередину пройшов ректор, я поспішила за ним, хоча все ще відчувала тремтіння в тілі. Страх перед немертями в мене виник давно. Після того, як на першому курсі кілька некромантів вирішили надi мною пожартувати. Мабуть, після цього і потягу до некромантії у мене ніколи не виникало. Загалом у голові не вкладалося, як можна щось неживе перетворити на живе. Бр-р-р!

Але та картина, що відкрилася перед нами…

Крилатка спокійно сиділа біля ніг ельфа, смиренно склавши крила. У порожніх очницях поблискували заспокійливі жовті вогники. І я б навіть не сказала, що від цієї картини мене трясло.

Я тільки сильніше відчула ментальний зв'язок із бестією. А потім укол совісті — адже це через мене вона втратила життя.

— Як цікаво, — протягнув ректор, проходячи вперед. — Студент, відійдіть.

Зір слухняно зробив п'ять кроків убік.

— Лорейн, ви кажете, що можете їй наказувати.

— Можу…

— Накажіть злетіти.

Я різко видихнула, спіймала погляд бестії і подумки вiддала наказ. Крилатка видала дивний протяжний звук, відштовхнулася і пурхнула під саму стелю.

Зробила різкий пік і повільно приземлилася. Як їй вдавалося літати з такими крилами, для мене залишалося загадкою.

— І як ви це поясните? — ректор глянув у мій бік. — Що тут сталося і що спричинило таку реакцію?

— Мій дотик, — кашлянув, повторила я. А потім квапливо додала. — Здається.

— До-о-обре, — чоловік постарався взяти себе в руки. — Добре. Лорейн, я зараз відкрию портал у свої лабораторії. Накажiть їй пiйти за мною і слухатись.

— Але ж ви можете перехопити ментальний контроль, — я похитала головою. — Та й це з мене постійно викачуватиме сили.

— Щось я не помітив особливих труднощів у ментальному керуванні зараз, — хмикнув чаклун. — А перехопити його я не можу. Немерть не піддаються такому контролю, якщо тільки чаклун не вiдкрив для себе вищих таємниць некромантії.

Я прикусила губу і кинула погляд у бік крилатки. Вона тихо сиділа і чекала наказу. Її жива подруга зі свого сховища з переляком спостерiгала за всім, що відбувалося і, здається, не вірила своїм очам.

— Добре. Ви хочете її вивчити?

— Так. Такого в моїй практиці ще не траплялося, — продовжив чоловік. А потім згадав про присутність студента. Підняв погляд на ельфа. — Сподіваюся, ви розумієте, що про все, що тут сталося, ніхто дізнатися не повинен?

— Звичайно, — запевнив його Зіанар і легко усміхнувся. — Заберу цю таємницю із собою в могилу. Але якщо мене підніме некромант, я не впевнений, що зможу промовчати.

— Студенте!

— Та я зрозумів, зрозумів.

Ректор стомлено заплющив очі, а потім звернувся до магії. Через кілька секунд вони разом із крилаткою-скелетом зникли у бузковому сяйвi.

У приміщенні миттєво стало порожньо і холодно.

— Кхм, це виходить, що нас тепер пов'язує страше-е-езна таємниця, — розвів руками ельф і підморгнув мені.

— Зіанар, ну скільки можна, — я провела холодними руками по обличчю і нарештi видихнула.

— Та гаразд вам, майстер Лорейн, зате буде що згадати!

Я тільки заплющила очі і подумки вилаялася. Чую, мені ще відгукнеться все, що сталося. І якраз від нахабного студента.

Але до цього моменту варто було розібратися у тій магії, що через мене пройшла. Звідки б їй узятися взагалі? За умови, що до некромантії я навіть не зверталася. Ніколи.

Тому розпрощавшись із Зіанаром і запевнивши його, що до теми віверн і заспокоєння ми ще повернемося, я поспішила в бік житлового крила.

До кімнати Вів'єн дiсталася з такою швидкістю, що будь-яка крилата бестія сдохла б вiд заздрості.

— Вiв! — я натиснула на ручку, чекаючи почути клацання замка, але та спокійненько так відкрилася і пропустила мене всередину.

Мить і я бачу ліжко, оголену чоловічу спину, що нависає над подругою.

— Ой! Прошу вибачення! — пискнувши, я вискочила назад у коридор.

Перед очима все ще стояла підглянута сцена, щоки обпекло запалом сорому.

Ні, ну дарма Вів не зняла закляття доступу по аурі! Адже йому вже кілька років! Без нього я бы так просто не вiдчинила дверi.

Видихнувши, я сперлася спиною об стіну коридору і завмерла. За кілька хвилин двері відчинилися, з кімнати подруги спокійно вийшов високий шатен. Він кинув у мій бік глузливий погляд і попрямував у своїх справах, прямо на ходу шнуруючи воріт сорочки.

Зачекавши ще кілька миттєвостей, я все ж таки постукала і ввійшла. Вів сиділа на підвіконні в тонкому халатику, пила чай і хитро посміхалася.