Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Сім хвилин по дванадцятій Адріан Стіллер зазирнув у кабінет Вістінґа.

— Успішно! Починаємо операцію, — повідомив він.

Вістінґ підвівся і рушив за Стіллером у підземний гараж поліційної управи. Там стояв брудний фургон з литовським реєстраційним номером. Збоку на кузові причеплений на магніт логотип фірми з зображеннями молота й пилки.

— Креативненько, — пробурмотів Вістінґ.

Він здогадався, що чоловік за кермом, мабуть, один з техніків, і привітався кивком голови. Нільс Гаммер уже сидів у вантажному відсіку. Вістінґ заліз у фургон, привітався з другим спеціалістом технічного відділу Кріпоса. Адріан Стіллер застрибнув за ним, засунув за собою бічні двері, і вони виїхали з гаража.

— Все нормально? — запитав Вістінґ, маючи на увазі маячок на автомобілі Мартіна Гауґена.

— Жодних проблем, — відповів технік, чіпляючи GPS-прилад.

Посередині карти на моніторі, на самому краю, очевидно, паркінґу, виднілася червона цятка.

— Потім я встановлю цей прилад у вашій кімнаті «КК», щоб ви могли звідти вести стеження, — сказав технік.

Вікна позаду в салоні були затемнені, тож хмари крізь них здавалися похмурішими і грізнішими, ніж насправді.

Всі у фургоні смикнулися, коли водій різко скинув швидкість, беручи підйом біля Кляйвера. Адріан Стіллер розмовляв телефоном. Він промовив кілька слів у слухавку і від’єднався, а тоді підніс праву руку до обличчя.

— Готово, — сказав він у крихітний мікрофон на зап’ястку.

Чоловік за кермом поправив у вусі майже невидимий навушник і показав великий палець у вікно, що відділяло кабіну від вантажного відсіку.

— Ми відімкнули струм, — пояснив Стіллер. — Камери не працюють.

Під колесами захурчав гравій, коли вони з асфальту звернули на доріжку, що вела до Мартінового обійстя. Маленькі камінці заторохтіли об підкрильники, фургон трохи перекособочився. Вістінґ уперся долонею в стелю, щоб втримати рівновагу.

Водій заїхав на велике подвір’я і поставив автомобіль боком до будинку. Вістінґ підсунувся ближче, щоб ліпше бачити. Темний будинок Мартіна Гауґена мав ще непривітніший вигляд, ніж минулого тижня, коли він тут був.

Ніхто не виходив, водія послали перевірити двері. Той подзвонив і відступив крок назад.

— Do you need repair? — промовив Стіллер ламаною англійською у мікрофон, підказуючи водієві, що той має сказати, якщо вдома хтось таки є.

Навколо панувала тиша. Водій підійшов до дверей, вийняв з кишені куртки щось схоже на горнятко, наклав дивний предмет на циліндровий замок, і вже за хвилину двері відчинилися.

— Є якісь ознаки його пересування? — запитав Вістінґ другого техніка.

Той перевірив монітор.

— Ні, ще стоїть.

Адріан Стіллер відсунув бокові двері, роздав усім ґумові рукавички й бахіли на взуття. Технік, який відчинив замок, обійшов кімнати, доки решта чекали в коридорі.

— Чисто! — гукнув він, даючи знати, що вдома нікого немає.

Вістінґ пропустив групу поперед себе. Підлога поскрипувала під ногами.

— Два комп’ютери, — повідомив перший технік. — Стаціонарний у гостьовій кімнаті й лептоп — у вітальні.

Лептоп лежав на журнальному столику перед телевізором. Другий технік сів за столик, відчинив валізку, вийняв свій лептоп, зовнішній жорсткий диск, батарею і кабелі.

— Багато часу займе? — поцікавився Вістінґ.

— Важко отак відразу сказати… Спершу треба під’єднатися. Десь з годину, мабуть, залежно від обсягу інформації.

— Годину… — повторив Вістінґ, дивлячись у вікно.

Дощ ущух, лише з дерев скрапувала вода.

Один куток вітальні був обладнаний під робоче місце. На письмовому столі лежали кілька квитанцій і стосики інших паперів, на полиці на стіні — теки з відміченими на них роками. Адріан Стіллер заходився їх гортати, а Нільс Гаммер подався до спальні.

Вістінґ вийшов на кухню. Під стіною біля вікна, позаду стільця, на якому зазвичай сидів Мартін, стояв комод — він міг дотягнутися до нього, не встаючи з місця.

На комоді стояло радіо, поряд — рекламні брошурки з різних крамниць і кілька журналів «Ми, чоловіки». Вістінґ знав, що у верхній шухляді Мартін тримав портмоне й ключі. Він висунув шухляду. З одного боку лежав старий мобільний телефон із зарядним пристроєм, кілька кулькових ручок, маленький степлер, тюбик з моментальним клеєм, ножиці й чистий блокнот.

— Тут щось є! — гукнув Нільс Гаммер з глибини будинку.

Вістінґ повернувся до вітальні. Нільс вийшов зі спальні зі старим номером «ВҐ». У газеті було інтерв’ю з матір’ю Надії Кроґ, де вона описувала своє горе, розповідала, як тужить за донькою.

— Ну, хіба не дивно? — запитав Гаммер.

Стіллер теж так вважав.

— Сфотографуй і задокументуй, — звелів він.

— Газета лежала на самому дні шухляди в комоді, — сказав Гаммер.

— Поклади її на те саме місце!

Гаммер кивнув і зник за дверима спальні. Вістінґ повернувся до комода на кухні. Нижче, у другій шухляді, лежала пачка листів. Вістінґ вийняв її і побачив паспорт. Він поклав листи на кухонний стіл, потягнувся по паспорт. Паспорт належав Мартінові Гауґену і був виданий 10 жовтня, тобто всього лиш п’ять днів тому, саме на річницю зникнення Катаріни. Паспорти тепер видають дуже швидко. Отже, Мартін подався на паспорт на початку минулого тижня, і йому надіслали його вчора або перед вихідними, можливо, навіть у п’ятницю, коли Вістінґ приїжджав до нього в гості. Про жодну заплановану подорож за кордон Мартін і словом не згадував.

Вістінґ поклав паспорт на місце, погортав листи, усі — з податкової, страхової компанії та банку. Він гортав по порядку, щоб нічого не поміняти місцями. Останнім у пачці був білий конверт без адреси й імені. Вістінґ відклав листи, відкрив непідписаний конверт і вийняв з нього аркуш. Ще не встиг його цілком вийняти, як адреналін шугонув йому в голову, замлоїло й перехопило подих, ніби хтось вдарив його в груди.

— Стіллере! — стиха покликав він, відступив крок, ухопився за спинку стільця і ще раз покликав Адріана.

Адріан Стіллер вбіг до кухні. Вістінґ простягнув йому аркуш з трьома словами.

«Я все знаю».

Кожна літера цього короткого повідомлення була вирізана з газети й наклеєна на папір, точнісінько, як у листі викрадачів Надії Кроґ.

— Це лежало в шухляді, — Вістінґ кивнув на комод.

Стіллер розглядав конверт.

— Незаадресований, — додав Вістінґ.

Стіллер розглядав конверт на світло з вікна.

— Тут маленька дірочка, — промовив він.

Вістінґ глянув на аркуш в руці. У ньому теж була проколота шпилькою дірочка. Лист, напевно, прикололи до дверей.

— Недавній, — завважив Стіллер. — Та важко сказати… Це, мабуть, якось пов’язано з появою камер спостереження. Повісив, мабуть, після того, як отримав це послання.

До вітальні увійшов Нільс Гаммер і, побачивши листа, голосно вилаявся.

Вістінґ