Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Ходімо, – покликав він Стажера і стрімким кроком вийшов з палати.

Захоплені справою працівники не звернули на роззяв, що підійшли, ніякої уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, ціпким натренованим поглядом помітив мобільні телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столі, порожні скляночки з – під кави і пачку російських цигарок. Після, він почав вивчати осіб, і помітив чоловіка, років сорока з рваним шрамом на брові, трохи чутно свиснув, після чого театрально заплескав в долоні:

– Які люди, Грозовський! Що ти тут робиш?

Чоловік театрально вклонився:

– Якщо життя театр, я найвтомленіший актор, – невесело посміхнувся він. Потім нарочито повільно витер руки, забрудненою ганчіркою і підняв вгору відкриті долоні. Хоч він і демонстрував повну капітуляцію, в погляді виразно читалася сила і жорсткість.

– Оригінальності тобі явно бракує, – гмикнув Лангре. – Назватися в журналі реєстратури Грозовичем замість Грозовського. – Він похитав головою. – В понеділок Крамера повезуть на цій машині, після твого "ремонту"?

– Мені потрібна допомога, Порно в небезпеці.

– Це та, яка підписалася в журналі, як деяка Роза? – Трохи подумавши, уточнив Лангре.

– Роза? Так, у неї багато татуювань і троянди в тому числі. Схожа на порно – актрису, моє перше шкільне кохання, – мрійно прицмокнув губами Грозовський.

– Вона отримала картину? – Не ходячи навкруги, прямо запитав комісар.

– Отримала, як і я. Порно зараз в Лондоні зі своїм чоловіком. Якщо Крамер в понеділок здасть її, вона візьме на себе провину за смерть велосипедиста в автокатастрофі. А це не припустимо! – Грізно крикнув чоловік.

– Ти під червоним кодом, номер сімдесят чотири, тебе розшукує Інтерпол.

– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинці, а, комісар? – видав короткий смішок Грозовський.

– Але ти під егідою.

– Під заступництвом російської мафії. Давай називати речі своїми іменами, пан поліцейський, – посміхнувся чоловік.

– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на місці! А далі вже вирішуватиметься питання про його видачу державі, що ініціювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайті Інтерполу часто залишають інформацію про міжнародних злочинців у відкритому доступі. Ви, мосьє Грозовський, дуже небезпечний.

Вандалізм, викрадення людей, пограбування із застосуванням насильства і залякування, викрадення транспортних засобів і приналежність до злочинної російської мафії, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуєтеся правоохоронними органами Франції.

– Сам факт знаходження в розшуку по лінії Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навіть, якщо хтось скоїв тяжкий злочин, після закінчення десяти років, звинувачення вже не пред'являється – ловити і карати, потрібно було раніше.

– Але по статтях, де передбачена вища міра покарання,або довічний термін, питання саджати або ні після закінчення термінів давності, знаходиться в винятковій компетенції суду, – продовжував стояти на своєму Стажер.

– Це не означає, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старі, хай і страшні справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, відповість за свої минулі гріхи, а потім окремо вирішуватимуть питання, звільнятимуть її від покарання або ні, – похитав головою Лангре.

– Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.

– Пройшло п'ятнадцять років. – Звернувся до Грозовського Лангре.

– І всі ці п'ятнадцять років я майже не сплю, – гірко усміхнувся чоловік.

– Не ти один, – кивнув комісар.

– Що відомо про інших? – Схвильовано запитав Грозовський.

– Скажімо так, ти не єдиний, хто бажає смерті Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?

– У Франції, в російського посла.

Лангре замовк, пригадуючи недавні події. Смерть сера Альприма, протестуючі біля Російського посольства.

– В твоєму віці, пан поліцейський, – надтріснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далі тільки старіння, згасання і смерть. Не всім повезло бути письменниками, акторами і художниками, – він недобре посміхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливі картини з рептилоїдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.

Лангре обережно дістав із вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбірливим почерком.

"Я отримала картину разом із запискою, і тоді мені захотілося накласти на себе руки. Я купила снодійне, випила його, проспала кілька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозуміти – я жива або вже померла? Здавалося, все обійшлося, але потім стало тільки гірше. В мене почалася депресія, я не їла, майже не спала, а якщо і спала, то мені снилися кошмари.

Перестала спілкуватися з друзями, втім, і вони не рвалися зі мною поговорити. Світ бачився, як в тумані, я кілька разів трохи не потрапила під колеса машини, але мені було все одно. Я закинула роботу і захоплення, все навкруги перестало для мене існувати, я повністю пішла в себе. І тоді з'явилися інші мої особистості, найбільше я хотіла побачити їх наяву і боялася залишитися одна. Характери були настільки різними, що я іноді плутала їх, коли вони зі мною розмовляли.

Часом в голові відбувався справжній хаос; вони кричали всі разом, намагаючись один одного перекричати. Особистості тільки множилися, а я починала божеволіти. Без них мені було погано, а з ними ще гірше. Я не знала, що мені робити. Земля йшла з – під ніг, я боялася завтрашнього дня, і післязавтра, і після. Я ненавиділа і злилася на саму себе, але нікому про це не говорила.

Я спілкувалася тільки з психіатром, здавалося, лише він один мене розумів. Що я тільки йому не казала, яку нісенітницю не несла… Мабуть, тоді в мене почав їхати дах. Пройшло лише два місяці, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постійно уявляла, як все станеться, готувалася зустрітися із смертю, адже я перестала її боятися, найбільше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловікові, навчанні, друзях, але найстрашніше те, що я розчарувалася в собі. Перестала боротися, перестала мріяти, втратила сенс життя.

Я не розуміла, чому деякі помирають, а я не можу. Хотіла, щоб все це закінчилося, набридло балансувати на краю прірви.

Я відчуваю, що скоро знову зірвуся, але ні за що не ляжу до лікарні. Я перестала цінувати свободу і життя і навряд чи знову зможу. Тепер я боюся чергового зриву, адже він може мене знову привести до спроби самогубства. Що тоді