Читати книгу - "Брутальний лікар"

За три дні, що вони мали провести в Парижі, хотілося побачити все й потрапити всюди. Але вирішили просто прогулятися романтичним містом, помилувавшись його красою і занурившись у гамірну й одночасно вишукану атмосферу. Лувр — велетенський палац у формі літери «п», із внутрішніми двориками й квадратним капелюхом на вершині, справляв неймовірно величне враження.

— Такі вони схожі, усі ці колишні імперії. Австро-Угорська з військовою монументалістикою в Будапешті й палацами у Відні, — зауважила Віка.

— Так, кожна імперія намагалася закарбуватися в історії так, щоб її ще довго згадували. От і Париж був зруйнований і перебудований Жоржем Османом у період його обіймання посади префекта в департаменті Сена. І з’явилося місто, яким ми прогулюємося зараз, — з великими проспектами й широкими вулицями, де все впорядковано й зрозуміло. А до того це були дрібні хаотичні забудови, як і будь-де. Пізніше його ідеями скористався Гітлер під час перебудови Берліна.

— Фантастично!

— Усе продумано й розташовано у певній послідовності, так що ніщо й нічого не заступає з величних споруд. Повно зелені та скверів, простору, повітря й неба.

І справді, коли вони пішли вглиб центру міста, де розміщена штаб-квартира ЮНЕСКО, то там практично не зустрічали перехожих, а все більше голубів та інших пташок. Навіть ворони були, чому Віка неабияк здивувалася.

— Ой, дивися! І де вони тут узялися?!

А тоді зайшли в одне затишне кафе на розі двох вулиць із видом на понівечений Нотр-Дам. Легендарний храм Есмеральди та Квазімодо, оспіваний у піснях і легендах, велично стояв над Сеною, задивляючись на своє відображення в ній. Його могутні відреставровані дерев’яні опори й біблейські розетки над входами справляли якесь неймовірне благоговіння. Той, що пережив кілька століть, аж ніяк не збирався зотліти в сучасності. Один із символів Парижа, одна з його перших будівель, з якої починалося це місто, самим своїм існуванням спонукав європейське товариство меценатів і філантропів відродити його з попелу, як птаха фенікс. Очевидно, що кожен камінь у цьому світі має свою суть і призначення. Але чи дано людині пізнати це?! Може, варто приймати все, як є, і спокійно жити. І так приємно просто сидіти навпроти, пити каву й насолоджуватися красою та незвичним гамором на вулиці над рікою. Сергій був мовчазним і тихим, говорив мало, а більше спостерігав за Вікиним захопленням усім, що її оточувало.

Вона горнулась і тішилася, наче дитина. Фотографувалася біля кожного місця, що її чимось привабило. Наче танула — і поверталася та сама, знайома йому Вікторія. І чоловік дуже сподівався, що ця подорож розтопить її серце остаточно.

До Лувру стояла довжелезна черга. Та сама палацова споруда вселяла благоговіння і захоплення. Ця неймовірна будівля над Сеною у кілька кілометрів завдовжки тільки тепер стала зрозумілою після старих романів Дюма, Мопассана та інших французьких класиків, котрі писали, що часом траплялося так: людина пропадала в Луврі навіки. Могла туди зайти й не вийти. І це було щастям, коли родичі знаходили її потім за течією Сени. Сьогодні все не так: там розташувався один із найбільших і найцікавіших музеїв світу, де зберігаються справжні перлини творчості. Вражає невловима велич духу й розкіш королівської доби минулого Франції на контрасті з теперішнім республіканським, коли всі недоліки й хиби вилазять назовні, як неоковири.

Усе їм обом тут подобалося. Атмосфера Парижа й справді трохи нагадувала Львів: різні музиканти, танцюристи, художники та інші люди мистецтва траплялися повсюдно й повсякчас. Але камерність Львова контрастувала з гігантськими відстанями й королівськими палацами цього міста та його тяжінням до артнуво, тоді як маленький Париж — це все ж таки нащадок військової Австро-Угорщини з її більшою стриманістю та раціоналізмом.

Та найбільше Вікторію вразили прості парижанки: маленькі, тендітні мадам чи мадемуазель — складно було сказати. Але такі ж стрімкі й значно сильніші за характером при ближчому знайомстві, як і у випадку із рікою Сеною. Легка усмішка, привітний погляд і безтурботний вираз обличчя. Одяг просторий і ненав’язливий, без жодних проявів шику й гламуру. Стильно, красиво і з шармом, притаманним кожній окремо жінці — від юнки до мадам поза шістдесят. В Україні їх криком кричи! Де ж вони?! Сидять по домівках чи на городах і допомагають виживати своїм дітям й онукам. А тут, у Франції, їх повно всюди. Вони провадять своє світське життя, відвідуючи з подругами музеї, концерти, виставки й кабаре, вештаються по крамницях і сидять у рестораціях та кафетеріях. Їх чутно по голосному сміху й видко по доглянутих наманікюрених пальцях, хоч і вкритих ущент зморшками й сухою тонкою шкірою. У багатьох із них нарощені вії, нафарбовані вуста і вкладене власними руками волосся, але не більше. Вони наче згадують про те, що є жінками і мають право на такі слабкості, як прикрашати себе: чи то низка перлів, чи то густі чорні вії, навіть молодий коханець — адже життя продовжується і не накладає більше жодних обов’язків за такі адюльтери й вибрики. І взагалі життя на пенсії у них лише починається насправді, хоча останнім часом і зовсім юні мадемуазелі почали залишати за собою право вирішувати: бути вільною чи підкорятися комусь і отримувати дивіденди у вигляді дітей та обов’язків одруженої мадам. І більшість вирішують не на користь матримоніальних планів їхніх старосвітських батьків. Молоді жінки будують кар’єри та власні житла, народжують дітей і виховують їх усе частіше самі, вважаючи за краще жити, можливо, гірше, зате вільно й самостійно вибирати, з ким залишатися на ніч та чи й залишатися взагалі. Вони з усіма поспіль фліртують та заграють, але не дуже охоче погоджуються на довгі й тривалі стосунки, що затягують і зобов’язують. Одне слово, непереборна легкість буття — суцільно те ж саме, що й у французьких фільмах, які не брешуть, а, навпаки, з гумором підкреслюють те, що є насправді.

А ввечері, після палкого кохання, коли обоє почувалися на вершині світу, коли відчували одне одного, як самих себе, коли здавалося, наче то небо опустилося на них, а може, самі літають у небесах, вони подовгу дивилися у вічі одне одному й мовчали. Кажуть, що не так важливо багато говорити й спілкуватися з тим, з ким тобі є про що глибокодумно помовчати.

— Можемо взяти таксі, і ти подивишся на райони довкола центру. Тоді зрозумієш, про що кінофільми «13