Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Може, пропустимо цю незручну частину, га?

Він усміхнувся на це – сам до себе.

– Звичайно, Ліє.

Ми мовчки доїхали до стоянки біля ресторану, де залишилася тільки одна машина. Чорний позашляховик у другому ряді, колеса забризкані болотом.

– Мабуть, твій.

– Ага.

Він ще трохи посидів, але не вигадав, що додати, і вийшов з машини. Коли я завела двигун, увімкнула передачу й уже була готова рушати, почувся стукіт у вікно. Я опустила шибку, Кайл сперся на основу відчиненого вікна, його голова опинилася майже на моєму рівні. Він нахилився всередину й поцілував мене, ніжно взявши за підборіддя, – я не встигла навіть зреагувати, а потім його вже не було.

Сувій лежав на кухонній стільниці, там, де я його й залишила. Згорнутий папір у поліетиленовому пакеті, перев’язаному зверху брудною гумкою. Друковані часописи в Бостоні випускали тепер значно меншими накладами, але тут, вочевидь, вони ще були популярні.

Я віддавала перевагу саме друкованим виданням. Вони мають логічну верстку, заздалегідь визначену ієрархію матеріалів, у якій важко загубитися. Це не постійні переходи між сторінками, коли забуваєш, куди клацнув і звідки почав. Немає автоматичного відтворення відео (терпіти не можу), нав’язливих рекламних вікон чи автоматичного аналізу ваших особистих уподобань, щоб тулити в майбутньому персоніфіковану підбірку інформації й таким чином трансформувати та стискати ваш світогляд без вашого відома і згоди.

Газета пахнула ранковою росою, сторінки були трохи розтріпані з країв.

Мабуть, це таки помилка. Неправильна адреса, недосвідчений хлопчина, що тимчасово підміняв відсутнього листоношу. Або безплатний рекламний примірник, які розносять усім, аби привернути увагу потенційних передплатників. «Б» могло означати «Бюлетень», «Буй» або що завгодно. Імовірних причин, чому ця газета опинилася на моєму ґанку, – безліч.

Я зняла гумку й розгорнула сувій, щоб побачити цілу назву. Серце закалатало в грудях, як навіжене. «Бостон Пост».

Газета, де я раніше працювала.

Плечі напружилися, живіт скрутило так, що я, приклавши руку до грудей, сказала собі: «Вгамуйся!».

Ну, гаразд, це було не так уже й важко з’ясувати. Я ж не тримала в таємниці того факту, що була журналісткою. Казала про це своїм учням. Не було причини приховувати. Я мусила мати попередній досвід роботи, щоб улаштуватися на нову. Стався до цього так, ніби це дурниця – і так і буде. Зовні ніби нічого незаконного.

Проте.

Я побачила дату – і на душі похололо. 23 квітня. Комусь довелося звертатися безпосередньо до редакції чи до місцевої бібліотеки, щоб отримати такий давній примірник. Це була моя остання надрукована стаття. Історія, яку ми з редакцією, затамувавши колективний подих, так відчайдушно хотіли забути самі і сподівалися, що про неї швидко забудуть усі інші.

Я напам’ять знала потрібну шпальту. Розгорнула – і газета в руках затремтіла:

Сезон самогубств: четверо дівчат – чуєте? – наклали на себе руки в місцевому коледжі.

Ось вони. Фотографії у квадратній сітці, знімки, надані університетським відділом кадрів. Я знала ті факти напам’ять, з верхнього лівого кута вниз:

Крісті Овенс, знайшли на поверсі з душовими кабінками, перерізане лезом бритви горло.

Аліша Ґомес, викинулася з вікна вежі Дермота.

Камілла Джонс, утопилася в річці Чарльз, повні кишені каміння, самогубство у стилі Вірджинії Вулф.

Бріджит Лакоста, знайшли у ванні, передозування наркотиками.

Я бачила свідоцтво про смерть Бріджит, аналіз крові, і саме вивчала розклад її занять, коли натрапила там на його ім’я – викладач Арон Гемптон. Усе склалося. Кров у жилах завирувала, коли переді мною нарешті постала повна картина.

Пляшечка з таблетками, усмішка на його обличчі, дзюркіт води з крана.

Стаття прямо не підтверджувала мого припущення, що Бріджит Лакосту вбили. Публікація не проливала світла на інші події – до неї та після. Вона нічого не спростовувала й не натякала на продовження – історію залишили вмирати.

Я згорнула газету і пхнула в кінець шухляди для посуду. Хто ж таки її роздобув і серед ночі залишив на моєму порозі?

А може, вона лежала звечора? Ще до того, як ми з Кайлом приїхали додому? Не думаю. Отже, хтось підкинув газету між дев’ятою вечора й восьмою ранку. Ця людина могла спостерігати за нами всередині, адже світло було ввімкнене. Бачити недбало розкиданий у передпокої одяг Кайла, його взуття у вітальні. Могла обійти будинок по периметру, підслуховувати під вікнами моєї спальні. Навшпиньках зазирнути всередину крізь щілину між шторами.

Я вийшла назовні, обійшла будинок, шукаючи чиїхось слідів, доказів, що хтось тут таки побував, недопалків, зрушених грудок землі, втоптаних ділянок, хоч чогось, – але нічого незвичайного не помітила.

Я уявила, як Девіс Кобб сховався в кущах із сувоєм у поліетиленовому пакеті під пахвою й думає: «Ну все, тепер ти попалася». Його обличчя стало розмитим, і раптом це вже була Пейдж, яка мене вистежила і принесла газету, щоб нагадати про…

Я глибоко вдихнула. Заспокойся, Ліє. Заспокойся.

Не треба себе накручувати. Не шукай чогось там, де нічого немає, як дехто висловлювався про мою статтю.

Але моя стаття не була порожньою – я знала Арона Гемптона, знала нице єство, заховане під маскою.

Я не була здивована, що йому досі вдалося залишитися непоміченим. Справжній соціопат – звабливий, безжальний, не обтяжений ні совістю, ні почуттям провини.

Тож я вдарила його ж зброєю. Пам’ятаю, що вирішила це зробити того самого вечора, коли Ноа пішов додому. А може, навіть раніше, ось чому я тоді так зосереджено міряла кроками квартиру. Я вже була налаштована рішуче і знала, як діятиму.

Надруковані слова, які на вигляд нічим не відрізняються від інших: Особа, яка поділилася з нами інформацією на умовах анонімності, ще дужче заплутала справу з передозуванням Бріджит. «Ті таблетки їй дав один із її викладачів, – стверджує викривачка. – Я знаю, бо він їх і мені давав».

Те, що вони вважали, буцім я сфабрикувала джерело інформації, буцім це просто витвір моєї уяви – це ще не був цвях у віко моєї труни.

Якби мені вдалося докопатися до істини, справедливість узяла б гору й ніхто б до мене не мав жодних претензій – я в цьому не сумнівалася. Тож я наполягла, щоб статтю надрукували, і чекала офіційного розслідування. Я сподівалася, що навчальний заклад з’ясує, хто саме мав доступ до тих медикаментів – це буде нескладно, адже Бріджит ходила на заняття лише до чотирьох викладачів. Я була переконана, що інші дівчата теж напишуть свої заяви, що поліція приділить цій