Читати книгу - "Макбет"

— Сьогодні Кетнесс має просто чудовий вигляд, авжеж?

Дафф обернувся. То була Леді. Вона всміхнулася, зупинивши на ньому невинний погляд своїх великих блакитних очей під вогненно-рудим волоссям.

— Майже так само чудово, як і ви, пані, — відповів Дафф, але відчув, що його словам бракувало живильної іскринки.

— Вона не лише гарна, — зазначила Леді. — Гадаю, що їй, як жінці, яка служить у поліції, напевне, довелося багато чим пожертвувати, щоб отримати таку посаду. Наприклад, можливістю мати сім’ю. Як на мене, вона пожертвувала сім’єю. Що скажете, Даффе?

Сірі очі. Не блакитні, а сірі.

— Гадаю, що будь-яка жінка, якщо хоче зробити кар’єру, має чимось пожертвувати, — відповів Дафф, взявши свій келих, який знову виявився порожнім. — Не для всіх на сім’ї світ клином зійшовся. Як ви вважаєте, пані?

Леді знизала плечима.

— Ми, люди, — створіння практичні. Якщо колись ухвалені рішення змінити не можна, ми робимо все, аби виправдати їх, щоб наші помилки не переслідували нас і не мучили. Гадаю, це найкращий рецепт щасливого життя.

— Отже, ви боїтеся, що привиди минулого переслідуватимуть вас, якщо ви побачите власні рішення в істинному світлі?

— Якщо жінка намірилася отримати те, чого хоче, то вона має мислити і діяти як чоловік, не зважаючи на сім’ю. Як свою, так і чужу.

Дафф аж сіпнувся. Спробував спіймати її погляд, але Леді нахилилася вперед, наповнюючи бокали гостей, які сиділи довкола неї. А потім Дункан постукав по своєму келиху, підвівся й прокашлявся.

Дафф спостерігав за Макбетом під час емоційної промови старшого комісара, в якій той не тільки віддав належне господині за влаштований вечір та господарю, привітавши його з призначенням на високу посаду, а й зупинився також на їхній спільній меті: зробити місто придатним для життя. Насамкінець Дункан зауважив, що після важкого і тривалого тижня вони заслужили відпочинок, яким винагородив їх милосердний Господь, і що він радить скористатися цим відпочинком сповна, бо, швидше за все, протягом наступних тижнів він як старший комісар не буде для них таким милосердним, як Господь.

Дункан побажав усім доброї ночі і, придушивши бажання позіхнути, запропонував випити за господаря й господиню. Всі зааплодували, і Дафф кинув погляд через стіл на Макбета — чи той проголосить тост у відповідь, бо все ж таки Дункан був його начальником. Але Макбет сидів, блідий та закляклий, мов колода, вочевидь розгубившись і від високого призначення, і від нової ситуації, і від нових проблем, які йому доведеться вирішувати.

Дафф відсунув стільця, допомагаючи Леді вийти з-за столу.

— Дякую за чудовий вечір, пані.

— І тобі навзаєм, Даффе. Маєш ключа від свого номера?

— М-м-м… Я переночую в іншому місці.

— Поїдеш додому?

— Ні, зупинюся в родича. Але завтра вранці повернуся сюди, щоб забрати Дункана. Ми живемо у Файфі майже по сусідству.

— А коли ти заїдеш?

— О сьомій. І в мене, і в Дункана є діти, і тому… Одним словом, завтра — вихідний. А вихідний вся сім’я має проводити разом, ти ж знаєш.

— Взагалі-то, не знаю, — всміхнулася Леді. — Добраніч, і передавай вітання своєму родичеві, Даффе.

Один за одним гості виходили з бару та з-за ігрових столів і направлялися хто в номер, а хто — додому. Макбет стояв на виході біля реєстрації, потискаючи руки й монотонно бурмочучи «до побачення», радий, що йому не треба розмовляти з тими, хто ще залишався в барі.

З туалету вийшов Банко і поклав свою важку клешню Макбетові на плече.

— Щось ти поганий вигляд маєш. Йшов би спати, щоб не інфікувати інших, — мовив Банко, язик якого злегка заплітався від випитого.

— Дякую за турботу. Банко. Але Леді й досі у барі гостей розважає.

— Минула вже година, як шеф уклався спати, отже й тобі вже можна йти. Я не хочу, аби ти стирчав тут, наче швейцар, зрозумів?

— Зрозумів. Добраніч, Банко.

Макбет простежив поглядом за своїм товаришем, який, трохи похитуючись, пішов до бару. Потім поглянув на годинника. За сім хвилин північ. Це відбудеться через сім хвилин. Він прочекав іще три. А потім випрямився, зазирнув крізь подвійні двері в бар, де Леді стояла, слухаючи Малкольма та Леннокса. Цієї миті вона, ніби відчувши його присутність, озирнулась, і їхні очі зустрілись. Вона непомітно кивнула, і він так само непомітно кивнув у відповідь. А потім Леді розсміялася з чогось сказаного Малкольмом, щось відповіла йому, і обидва чоловіки також розсміялись. Вона — просто молодчина!

Макбет піднявся нагору й увійшов до люксу, в якому мешкали вони з Леді. Приклав вухо до стіни, за якою була кімната охоронців. Ті хропіли розмірено і спокійно. Навіть якось грубо й безхитрісно, майже нарочито. Макбет усівся на ліжко. Провів рукою по гладенькому покривалу. Під його грубими пальцями шовк зашепотів.

Так. Вона — молодчина. Він таким ніколи не зможе бути. І, можливо, їм удвох, Макбету й Леді, вдасться добитися перемін, переробити місто відповідно до власних ідей, продовжити те, що розпочав Дункан, і розвинути ці починання так, як він ніколи не зміг би зробити сам. Вони мали силу волі, мали бажання і вміли завойовувати серця людей. Іменем народу. Для народу. Разом із народом.

Макбет погладив два кинджали, які поклав на ліжко. Якби не той факт, що влада розбещує й отруює, їм би не довелося цього робити. Якби серце Дункана було чистим а його помисли — ідеалістичними, то вони могли би все обговорити, і Дункан побачив би, що Макбет — найкраща кандидатура для втілення його мети: вивести їхнє місто з мороку. Бо якою б не була мрія Дункана, пересічні городяни не підтримали б аристократа-чужинця зі столиці, адже так? Ні, їм потрібен керівник з їхнього середовища, місцевий виходець. Дункан міг би стати штурманом, а Макбет — капітаном злагодженої команди, яка привела б корабель туди, куди вони хотіли — в тиху й безпечну гавань. Та, навіть якби Дункан і збагнув, що така передача повноважень відповідає інтересам їхнього міста, він все одно ніколи не поступився би своєю посадою Макбету. Попри всі свої чесноти, Дункан був не кращим за будь-якого можновладця: власні амбіції він ставив понад усе. Он як він убивав тих, хто