Читати книгу - "Воно"

Непевною ходою Генрі перетнув фойє — чоловік у залитому кров’ю одязі. Кров в’їлася в зморшки на його руках, її патьоки покреслили щоки й лоба, наче бойова розмальовка. Очі вилізли з орбіт. Якби хтось побачив його таким, він би дременув, репетуючи від жаху. Та у фойє було порожньо.

Двері ліфта розчинилися, щойно він натиснув кнопку «Т». Він глипнув на папірчик у руці, потім — на кнопки поверхів. Поміркувавши, він тицьнув на «6», і двері зачинилися. Почулося тихеньке гудіння мотора, і ліфт почав підійматися.

«Почну зверху й рухатимусь униз».

Він привалився до задньої стінки кабіни, прикривши очі. Гул заспокоював. Він нагадував гул машинерії у дренажних насосних станціях. Той день не йшов з голови. Все видавалося спланованим заздалегідь, вони немов були акторами, які лише розігрували прописані ролі. А Вік із друзякою Ригайлом… вони були наче обкурені. Він згадав, як…

Ліфт зупинився, підкинувши його й подарувавши животові ще одну хвилю чіпкого болю. Двері роз’їхалися. Він ступив у тихий коридор. Знову рослини — цього разу на стінах. Хлорофітуми. Він відсахнувся від них, аби не зачепити обвислі стебла: вони нагадали йому про ті штуки, що звисали там, внизу, у темряві.

Він знову звірився з запискою. Каспбрак був у 609-й. Генрі рушив у бік кімнати малого покидька, раз по раз хапаючись рукою за стіну, аби не впасти, лишаючи на шпалерах ледь помітні криваві відбитки. Та він хутко прибирав її, аби не зачепити хлорофітумів — їх він торкатися не хотів. Повітря дерло його сухе горло.

Це тут. Генрі дістав із кишені ножа, пройшовся наждачним язиком по сухих, як папір, губах і постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав, цього разу гучніше.

— Хто там? — почувся сонний голос.

Сонний. Добре. Напевне, стоїть там у піжамці, тре очиці. Щойно він відчинить двері, Генрі зажене лезо прямо у впадину над ключицями, у ту вразливу впадину якраз під адамовим яблуком.

— Швейцар, сер, — відповів Генрі. — Повідомлення від вашої дружини.

Та чи був Каспбрак одружений? Він спокійно чекав напоготові. Почулися кроки — човгання пантофлів.

— Від Майри? — голос був збентеженим.

За кілька секунд він збентежиться ще дужче. Генрі чув, як розмірено пульсує жилка в правій скроні.

— Певне, що від неї, сер. Ім’я не вказали. Написано, що від вашої дружини.

Пауза, а потім металеве торохкотіння — Каспбрак змагався з ланцюжком. Вишкірившись, Генрі натиснув на кнопку ножа. Клац. Він звів руку врівень зі щокою. Давай. Ляснув шпінгалет. За хвильку він встромить лезо в шию малого паскудника. Баверз чекав. Двері розчинилися, і Едді

10

НЕВДАХИ ЗБИРАЮТЬСЯ РАЗОМ. 1:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

побачив, як Стен із Річі виходять із «Костелло-авеню маркету» — у кожного в руці було по «Ракеті» на паличці.

— Гей! — крикнув Едді. — Гей, заждіть!

Вони озирнулися, і Стен помахав у відповідь. Едді побіг до них. Він біг щосили, та, правду кажучи, не надто швидко. Одна його рука була в гіпсовій пов’язці, а в іншій він тримав дошку для гри в «Парчизі».

— Шоу то є, Едді? Шоу за діла, хлоупче? — заговорив Річі розлогою говіркою Джентльмена з Півдня — тією, що найбільше нагадувала голос Фоґгорна Леггорна з мультиків компанії «Ворнер Бразерс». — Шоу то є?.. Шоу за діла?.. У хлоп’я грабля поламана! Диви-ноу, Стене, у хлоп’яти грабля поламана! Шоу за діла… будь гарним курчаткоу, візьми в хлоп’яти йогоу доушку з «Парчизоу»!

— Та я сам, — мовив захеканий Едді. — Краще дай лизнути «Ракету».

— Твоїй мамі це не сподобається, Едді, — сумно проказав Річі й почав швидше їсти цукерку. Він щойно добрався до шоколадного наповнювача, його улюбленого місця. — Мікроуби, хлоупче! Шоу за діла… Діла-тоу такі, шоу після моуго язика в твоуго брата мікроуби лізуть!

— Ризикну, — сказав Едді.

Річі неохоче підставив йому «Ракету»… і одразу відсмикнув, щойно Едді лизнув її зо два рази.

— Як хочеш, можеш мою доїсти, — запропонував Стен. — Я гарно перекусив удома.

— Жиди мало їдять, — пояснив Річі. — Така в них релігія.

Тепер вони йшли втрьох, рухаючись по Канзас-стрит у бік Пустовища. Здавалося, наче хмурне післяобіднє небо занурило Деррі в глибоку дрімоту. Вікна в більшості будинків були з опущеними жалюзі. На газонах валялися іграшки — скидалося на те, що дітей кудись раптово забрали або повкладали спати. На заході загримів грім.

— Що, справді? — перепитав Едді в Стена.

— Та ні, Річі приколюється, — відмахнувся той. — Євреї їдять так само, як і звичайні люди, — він показав на Річі. — Наприклад, як він.

— Знаєш, а ти збіса який грубіян, — звернувся Едді до Річі. — Чого це ти так зі Стеном? Ти б хотів, аби хтось вигадував подібне лайно про вас, католиків?

— O-o, католики багато що можуть, — посміхнувся Річі. — Якось батько сказав, що Гітлер був католиком, а він передушив більйон євреїв. Правду кажу, Стене?

— Ага. Здається, що так, — зніяковіло відказав той.

— Коли татко це розповів, мама просто оскаженіла, — вів далі Річі. На обличчі в нього вигулькнула замріяна посмішка. — Ох і злю-ю-ю-юща була… А ще в католиків була інквізиція — отой цікавенький промисел із палями, лещатами для пальців, все таке. Гадаю, усі релігії дуже дивні.

— Я теж так думаю, — тихо мовив Стен. — Ми не ортодоксальні євреї, нічого такого. Тобто ми їмо шинку й бекон. Я мало що знаю про те, як це — бути євреєм. Я народився в Деррі, й іноді ми їздимо в Бенгорську синагогу на Йом Кіпур чи ще на якесь свято, але… — він знизав плечима.

— То ви їсте шинку й бекон? — зачудовано перепитав Едді. Вони з матір’ю належали до методистів.

— Євреї-ортодокси таке не їдять, — пояснив Стен. — У Торі йдеться щось про те, що не можна їсти істот, які повзають у грязюці або по морському дну. Не знаю, як там точно. Та й свині, і лобстери в прольоті. Але старі їх їдять. І я теж.

— Яка чудасія! — зареготав Едді. — Ніколи не чув про релігію, яка вказує тобі, що їсти. Цікаво, що далі? Будуть казати, яке пальне купувати?

— Кошерне пальне, — сказав Стен і сам засміявся.

Річі з Едді не зрозуміли цього жарту.

— Зізнайся, Стенчику, це й справді дивно, — не вгавав Річі, — тобто дивно не їсти ковбасу просто тому, що ти народився євреєм.

— Та ти шо? — всміхнувся той. — А ти їси м’ясо щоп’ятниці?

— Йой,