Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Але, як ти виявився тут? – Запитав Стефан, не помітивши того, що за всю розповідь, не випив ні ковтка.

– Здається, я знаю. – Заявив Лангре, і подивився на Царя, як би просячи дозволу взяти слово. Той кивнув.

– Три з половиною роки тому він вийшов з Підземного Світу. Зустрів Ніколаса Романова, коли той був у лікарні. Ця історія про босоногу людину, що вийшла з лісу, цілком підходить. Ви з Ніколасом були схожі, як дві краплі води і для тебе це був гарний варіант, щоб залишатися непоміченим. Ти набив такі ж татуювання, як у нього і став блогером, Ловцем Снів і художником Алексом Крамером.

– Далі я вже зрозумів! – Немов ожив, відгукнувся Стажер. – Ви закохалися в Ганну, а Альприм зробив вас одним з членів цього Братства.

– А тепер я Глава Братства. – Сказав Ханой і встав з-за столу. – Я був ним на самому початку, став ним і тепер.

Лангре і Стефан теж встали.

– Я вийшов до вас не тому, що хотів вам все це розповісти, я вийшов попрощатися, а розповів про себе тому, щоб ми більше ніколи не побачимося. Я забираю Ганну і повертаюся додому.

Вони знову вийшли на вулицю. Ханой йшов позаду, а Лангре і Стефан мовчки рухалися до свого автомобіля. Було тихо. Відкривши двері, Лангре сів за кермо і вставивши ключ в запалення, завів двигун. Пролунав звук і мотор загудів, викидаючи дим з вихлопної труби. Стажер відкрив двері з боку пасажира і зупинився, спрямувавши свій погляд на Ханоя.

– І це все було? – Запитав хлопець.

Ханой мовчки, дивився хлопцю в очі. Той чекав відповіді.

– Якщо ти не повірив моїй історії, хіба повіриш моїй відповіді?

Стефан посміхнувся. Така відповідь його цілком влаштовувала.

– Можна вважати, що я все ж впіймав тебе, Ніколас Романов. – Сказав Лангре через відкрите вікно автомобіля. – Можу тепер нарешті спокійно вийти на пенсію.

Ханой обдарував його своєю посмішкою і нічого не відповів. Машина, трохи пробуксувавши по грунтовій дорозі, рушила вперед.

Вони поїхали, а господар повільно попрямував до будинку, де його чекала Ганна.

Глава 13

Ім'я Ануш персидського походження, і в перекладі означає "безсмертна".

Ханой повернувся до будинку. Дійшов до кінця коридору, і побачив перед собою велику спальню. Він чув шум води, що віддалено доходив до нього через двері. Цей звук, обволікав собою простір, і, здавалося б, виходив звідусіль.

Він трохи відкрив двері і пройшов до кімнати. В ній були хороші меблі і великі вікна, зашторені щільною тканиною. Великий стіл з червоного дерева стояв біля вікна, а на ньому лежала книга Дітара про реінкарнацію. Він підійшов до столу і поклав руку на книгу. На краю, ледве був видний напис "Тартарія", він миттєво згадав, що це означає: "Ді-Тар" і "Тар-сіша". Закривши очі, він прислухався.

– Деякий біль незабутній. – Він розплющив очі і знову окинув кімнату.

В каміні тихо догорали поліна. З причинених дверей чувся голос Ганни, вона все ще була в душі і мило наспівувала якусь мелодію. Ханой взяв зі столу книгу і сів у крісло біля самого каміна. Він дивився на вогонь. Маленькі язики полум'я, жадібно поїдали деревину, перетворюючи матерію на світло, яке відбивалося в очах Ханоя. Двома руками він притиснув книгу до своїх грудей. На його очах виступили сльози. Він прошепотів:

– Ти так близько…моя Ануш.

Він обіймав книгу, немов у ній все його життя. Немов нічого, крім цього, ніколи не мало сенсу, і ось тільки зараз воно почало набувати його.

Ханой відкрив першу сторінку, і швидко її прочитав. Очі швидко забігали по чорнильних фразах, залітаючи в його розум і знаходячи в ньому розраду. Тепло стало заповнювати його серце. Щось дуже рідне поверталося додому, в його серце.

– Цар! – Раптом прокричала Ганна з ванни. – Давай виберемо тобі нове ім'я.

Він швидко закрив книгу і притиснув її до себе, ще міцніше і сильніше, немов її спробували в нього відняти. Якийсь інстинктивний страх змусив його це зробити. Книга хлопнула досить голосно, що здалося йому дивним. Дивним виявився не сам звук, а швидше його поведінка. Перша сторінка була прочитана, і йому хотілося, щоб час зупинився. Він був впевнений, що відповідь на питання, що так давно цікавило його, знаходиться перед ним. Притискаючи її до себе, сам не знаючи чому, він вже сумував за нею – своєю Ануш.

Він напружував м'язи рук і сильніше притискав книгу. Ханой ніколи не признається, що вона, любов всього його життя, живе на кожній з цих сторінок. Сльози котилися з його очей, він міг говорити тільки пошепки, бо в горлі вже стояв ком.

– Я шукав тебе в кожному рядку, всіх прочитаних мною книг і зрозумів, що шукав не там. Ти знайшла мене сама. І не в рядках, а в правильно підібраній книзі.

Шум води припинився, і настала тиша. Зрідка потріскувало вугілля в каміні. Цар прислухався до биття серця і чув неймовірний біль та муки в кожному ударі. Орган кровоточив. Сльози, як краплі отрути, падали на його руки, що тримали книгу.

Донісся чудовийий жіночий голос:

– Любий, ми з тобою були в Римі, Парижі, Лондоні, Пітері. Я так закохалася в це життя, життя з тобою, що більше не можу уявити собі іншого. Я мрію побувати з тобою скрізь. Мене вабить Індія своєю древньою культурою, Південна Америка, своїм колоритом і Африка своїм, здавалося б, важким життям. Мені б хотілося відправитися на Гаваї і зникнути з виду хоча б на місяць. Купити будинок на півночі Норвегії. Стрибнути з парашутом, зайнятися дайвінгом. Прочитати якомога більше книг і хоч одну написати. Хочу гнати на машині через цілий континент, зупиняючись на заправках і знайомитись з місцевими жителями. Нічого не боятися. Здійснювати те, про що мріяла з дитинства, і так боялася собі в цьому зізнатися. Я хочу звести храм і допомагати людям. Хочу відкрити благодійний фонд і врятувати хоча б кілька життів.

Ханой мовчав. Мовчав, тому що не міг вимовити ні слова. Від болю його сковувало. Він теж всього цього хотів і хотів цього по – справжньому.

– Хочу любити прекрасного чоловіка. – Продовжувала говорити Ганна. – Тебе, і бути матір'ю наших дивовижних дітей. Я хочу дожити до глибокої старості, і щоб ти був поруч. Мені здається, ти будеш симпатичним старичком. Якщо я проживу таке життя, то вже точно ні за чим не