Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Хочу заперечити йому, слова вже практично зриваються з губ. Так і підмиває нагадати йому багато про що… але я вчасно прикушую язика. Навіть не сперечаюся. У машині діти, і я не хочу створювати додаткову напругу. Вони не мають стати свідками наших прирікань.

Але... подумати тільки... побачення! Він псих, однозначно. На що він сподівається? Втім, увечері я це з'ясую і розставлю всі крапки. А поки що на першому плані діти. Хочеться щоб вони отримали максимум задоволення від прогулянки. Тому я просто демонстративно відвертаюсь до вікна. Хоч так показую, що думаю про його плани.

Парк атракціонів зустрічає нас людським шумом та музикою. Атмосфера свята та веселощів. Тривоги знову відступають, і я дозволяю своїй внутрішній дитині ожити і дуріти разом з дітьми.

Малюк бере мою донечку за ручку, веде до атракціону зі словами:

- Не бійся я з тобою, впевнено говорить, як дорослий.

- Я не боюся! – парирує Ганночка, піднявши підборіддя.

Все ж таки вона побоюється, але не показує вигляду, стійко тримається. А вже на атракціоні починає заливисто сміятися. А я вкотре згоряю від почуття провини перед дитиною. Окрім звичайних гойдалок моя дівчинка нічого не бачила. Скільки всього ми із чоловіків їй недодали. А Стас зумів за такий короткий час перевернути все у наших життях.

І зараз він ніби хлопчисько гасає з дітьми, катає їх на атракціонах, і той звір у ньому, він зник, ніби ніколи й не було його зовсім. Я дивлюся на них і розумію, що часом ми дорослі в щоденних проблемах забуваємо про такі прості радощі життя.

- Ми сім'я, - мрійливо простягає Андрійко, коли ми втомлені повертаємось до машини.

Стас різко повертається в мій бік, а я боягузливо опускаю голову. Злюсь на нього. Він хоч розуміє, що робить? Дає синові хибну надію. І моя Ганочка звикає до цього життя. А що потім? Вся радість від прогулянки миттєво зникає.

Ми заїжджаємо до кафе, діти смакують десерти, а я сиджу як на голках. Подумки промовляю всі питання, які поставлю ввечері Стасу.

Він має рацію нам треба виїхати і поговорити. Але це не буде побаченням! Надто далеко його шалені ігри заходять. Дивлюся на малюка і серце стискається, як подумаю, що мені доведеться його залишити. Занадто стрімко я перейнялася ніжністю та теплотою до цього не по роках серйозного хлопчика.

Я завжди любила дітей, але щоб так щеміло в грудях, від будь-якого погляду на нього, таке зі мною вперше.

Після кафе ми повертаємося до хати. Стас одразу ж їде, повідомивши мені, що о дев'ятій години за мною приїде шофер. Що ж воно й на краще. У мене буде час заспокоїтись і підготуватися до розмови, без агресії, докорів та іншого. Потрібно не злити звіра, а просто дійти порозуміння. Як показав сьогоднішній день, у ньому є світлі сторони, ось до них і треба стукати.

Так я налаштовую себе весь час, що залишився. Поки займаюся з дітьми, укладаю їх спати та збираюся на зустріч.

І при цьому ретельно укладаю волосся та вибираю сукню. Але ж це не побачення! Що я творю?! Хочу відчути себе жінкою, знаходжу стерпне пояснення своїх дій.

Я вибираю темно-бордову сукню до колін, що обтягує, зі скромним вирізом, туфлі-човники на низькому каблуку, наношу макіяж яскравіше звичайного, підкреслюю губи помадою в тон сукні. І сама себе не впізнаю, давно я не виглядала так… не схожа на себе.

Водій приїжджає рівно о дев'ятій. Одягаю біле довге пальто і сідаю в машину. У грудях серце б'ється з шаленою швидкістю, ніби справді їду на побачення. Хвилююся як дівчисько.

Автомобіль зупиняється біля незвичайного ресторану. Ще не зайшла всередину, а вже потрапляю до якихось райських джунглів, мармуровий фасад будівлі прикрашають дивовижні рослини, блимають зелені вогники, а вхід до закладу зроблений у формі величезного дерева. Любуюся красою з ледь помітним почуттям дежавю, і навіть не помічаю, як Стас відчиняє двері і галантно подає мені руку.

Він теж переодягнувся, чорна сорочка і штани, волосся блищить, так і тягне доторкнутися, перевірити, яке воно на дотик, від запаху його парфумів крутиться голова. Де це він встиг причепуритися, якщо з дому поїхав одразу? А мені до цього є справа? Мотнула головою, відганяючи дивні думки.

- Вдома все добре?

– Тобі б повідомили, якби щось було не так. Ми ж під наглядом, - відповідаю занадто різко і відразу подумки даю собі ляпаса за це.

Адже я вирішила миролюбно провести вечір. А врешті-решт? З перших хвилин розпалюю обстановку.

- Я хочу, щоб ви освоїлися і відчували себе комфортно, - дивиться на мене невідривно. Погляд жадібний, голодний, по шкірі табунами біжать мурашки. Йому дуже подобається, що він бачить. Без сорому розглядає мене. Надто відверто.

- Комфортно… - осікаюсь. Якщо зараз відповім, ми посваримося, і в результаті так нічого і не з'ясуємо. - Пішли вже, - говорю більш миролюбно і навіть видавлюю з себе жалюгідну подобу посмішки.

Стас бере мене під руку і продовжує дивитись звіриним поглядом, ніби він жінки сто років не бачив. До обличчя приливає кров, не звикла я до такої уваги. І від нього вона мені точно не потрібна. І все ж якась частина мене, радіє, купається в сяйві його очей. А дотик його пальців відчувається навіть через щільну тканину мого вбрання.

- Станіславе Юрійовичу, ваш столик готовий, - повідомляє усміхнена дівчина-адміністратор, і при цьому дивиться на мене як на ворога народу.

Озираюся на всі боки. Голова крутиться… ці світильники, що нагадують ліани, рослини, хитромудрі крісла із зеленими подушками… мені знайоме це місце. Я тут точно була. Іду за Стасом, а підлога під ногами перетворюється на розпечене вугілля. Минуле застилає сьогодення, сталеві обручі із шипами здавлюють голову. Я впала б, але Стас мене підтримує.

– Олено! Що з тобою?! – схвильований голос.

А я дивлюсь у дальній кут, невідривно, не моргаючи. Там я сиділа, там у руках стискала келих із червоною рідиною і дзвінко сміялася. Я бачу все так чітко, ніби це відбувається прямо зараз.