Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Бунгало, Сара Джіо 📚 - Українською

Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

2 046
0
23.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бунгало" автора Сара Джіо. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 61
Перейти на сторінку:
У машині ми маємо пляшечку з молоком.

Медсестра Гільдебренд мовчки й трохи гордо спостерігала, як щойноспечена мати пестить «своє» дитя.

—Її звати Аделла, — тихо мовила я, щоб якось підтримати Кітті.

—Чудове ім’я, — відказала жінка, — але ми зупинилися на іншому. Проте я запишу його у свідоцтві про народження. Нехай залишиться в її історії.

Я кивнула й відійшла вбік, доки пара дякувала медсестрі Гільдебренд. А тоді сім’я Мег’ю, що вмить збільшилася на одну особу, пішла геть.

—Зайду до Кітті, — мовила я і взялася за клямку.

— Енн, зажди, — зупинила мене медсестра Гільдебренд. — Я перша поговорю з нею.

Я не розуміла її намірів, але обличчя медсестри Гільдебренд було таке серйозне, що я скорилася. Здавалося, що чекаю під дверима цілу вічність. Про що вона говорить з Кітті?

Притиснувши вухо до дверей, я почула геть несподівані слова: «Колись на твоєму місці була я». Неймовірно. Коли клямка заворушилась, я відскочила вбік.

Двері відчинились, і з палати вийшла Кітті. Очі подруги були геть зовсім сухі. Та я ніколи не бачила такого порожнього виразу на її обличчі.

Медсестра Гільдебренд дала мені кілька вихідних, щоб дбати про Кітті. Я сиділа в кімнаті, не залишаючи подругу ні на хвилину, але бачила, що Кітті воліла зостатися на самоті.

—Зіграймо в карти? — спитала я, узявши зі столу колоду.

— Ні, — відповіла Кітті. — Дякую, я не хочу.

Я приносила їй їжу й показувала журнали. Ліз, упевнена, що Кітті одужує після хвороби, принесла два свіжі випуски «Воґ». Однак вони залишилися лежати на краю ліжка, бо Кітті цікавіше було розглядати стелю, ніж нові сукні.

Я знала, що нічим їй не допоможу. Кітті мусить пройти крізь це самотужки. Тому на третій день після пологів я вибралася в бунгало. Мені хотілося змінити обстановку, а Кітті — побути самій.

Мої надії виправдалися: Вестрі був там. Він дрімав на ліжку в променях обіднього сонця.

—Привіт, — прошепотіла я, умостившись поруч. Він розплющив очі, тепло всміхнувся і вхопив мене в міцні обійми.

—Закладаюся, ти й не думав, що спиш біля шедевру мистецтва, — засміялась я.

Вестрі зачудовано провів пальцем по моєму обличчі:

—Я знав це, відколи твоя нога вперше сюди ступила. Ти — найбільший мистецький шедевр у світі.

Я усміхнулася і похитала головою.

— Ні, дурнику. Не я, а картина. — Витягнувши полотно з-під ліжка я тріумфально мовила: — Це Ґоґен.

Розділ 11

Вестрі зірвався з ліжка і глянув на картину новими очима.

—Ти серйозно?

Я кивнула.

Він приголомшено похитав головою.

—Я завжди припускав, що це витвір постімпресіоніста, але якогось молодшого, менш відомого, можливо, чийогось учня. Але Ґоґен? Ніколи не подумав би. Звідки така впевненість?

—Стара жінка з острова розповіла мені, — гордо всміхнулась я.

Вестрі сів поруч і став уважно роздивлятися полотно.

—Тут немає підпису.

— Можливо, він не підписував ранні роботи.

— Правдоподібно, — визнав Вестрі. — Моне також не підписував.

Я кивнула.

—Тільки поглянь на ці мазки.

—У цій картині можна потонути, — мовив Вестрі, дивуючись скарбу у своїх руках.

—Що ми з нею вчинимо? — запитала я, розгладжуючи складки на його сорочці.

—Не знаю.

—Не можна залишати її тут, коли війна закінчиться і ми поїдемо звідси. Мені нестерпно думати, що картину проковтне приплив.

—Або знищить вологість. Дивно, що вона взагалі збереглася, зважаючи на місцеву погоду.

Я повісила картину на стіну й зітхнула.

—Або її місце тут, у цій хатинці. — І, ще хвильку подивившись на полотно, я повернулася до Вестрі. — Я мушу тобі розповісти ще одну річ. Про бунгало.

— Яку?

—Та стара жінка на ім’я Тіта застерігала мене від нього. Сказала, що на кожного, хто сюди увійде, чекає якесь прокляття.

Вестрі всміхнувся.

—І ти повірила в її слова?

— Ну, вони мене добряче налякали.

—Енн, пам’ятаєш нашу першу розмову? Ти сказала, що віриш у свободу волі. — Вестрі ніжно пестив моє волосся. — Яскраве, щасливе, повне любові життя можливе, тільки якщо ти сама докладеш зусиль, щоб воно стало таким.

—Ти маєш рацію, — мовила я і взяла його за руку.

—До того ж, — говорив далі Вестрі, — глянь, скільки чудових речей трапилося в цих стінах. Тут виросло наше кохання. Тут народилося дитя. І, можливо, тут ми долучилися до великого мистецького відкриття нашого століття. А якась стара жінка називає все це прокляттям?

Ми сиділи пліч-о-пліч і слухали шум прибою. Я мовчки молилася: «Господи, нехай ці слова будуть правдою».

* * *

Часу залишалося все менше, і ми це розуміли. Травень промчав, наче нестримний шторм. У середині червня ми з Кітті вирушимо додому, і саме тоді Вестрі разом з іншими солдатами попливуть на інший фронт — цього разу в Європу. Я практично чула вперте цок-цок годинника, що нагадував: незабаром звичний нам світ зникне.

Мені випаде глянути в очі Джерардові. Кітті доведеться покинути місце, де народилася її донька. Як ми повернемося до Сіетла, зовсім не схожі на себе колишніх? Невже зможемо прикидатись і грати звичні ролі в чужому місті, яке колись вважали за свій дім?

— Я думаю залишитися тут, — заявила Кітті на початку червня, коли ми снідали в їдальні. — Медсестрі Гільдебренд потрібна допомога. Тим паче ніхто не чекає мене в Сіетлі.

Вона не задумувала це як шпильку. Але слова й тривала пауза опісля штрикнули мене в саме серце. Це правда. Джерард чекатиме. У червні він повернеться додому.

Я гадала, чому Кітті хоче залишитися. Що зосталося від тієї дівчини, яка прилетіла на острів? Лиш оболонка. Порожня. Чужа. Загублена. Вона з головою занурилася в роботу й кожну вільну хвилину проводила в санчастині.

—Просто не розумію, — озвалася до неї я, перед тим як вкусити варене яйце. — Невже ти не сумуєш за домом? Не хочеш покинути цей острів після... Після всього, що тут трапилося?

Вона виглянула у вікно, де виднілися смарагдові пагорби. Спогади назавжди прикували моє серце до острова. Мабуть, Кітті теж залишила тут часточку своєї душі.

—Мені здавалося, що я захочу поїхати геть, коли настане час, — видушила усмішку подруга. — Але зараз... Я ще не готова. — Я кивнула. — Ці місяці обернулися для нас по-різному, — голос Кітті сповнився жалем. — Але ти зустріла найкращого у світі чоловіка. Тільки подумати — знайшла кохання посеред війни.

І Вестрі помахав мені з протилежного боку їдальні

1 ... 35 36 37 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунгало, Сара Джіо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бунгало, Сара Джіо"