Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Завтра настає швидко.

Я обираю для зустрічі з Даміром чорний брючний костюм. Жодних сентиментів, спроб сподобатися… Нічого. Одягаюся, як для ділової зустрічі – вирішення питання. Закидаю на плече сумку, в яку ще вчора завбачливо поклала всі документи та їхні копії – про всяк випадок. Дивлюся на себе в дзеркало… Переконуюся, що макіяж я теж вибрала правильний – персикова – під колір губ – помада, туш для вій, світлі тіні.

Я виходжу з кімнати з думкою, що роблю щось дуже важливе для дитини, хоча й болюче для мене. Так склалися обставини, що ще не народжений малюк уже перевіряє мене на материнські інстинкти й готовність жертвувати… Через заглибленість у себе не помічаю тата перед самим своїм носом і стикаюся з ним у коридорі. Він тримає каву в руках і мою мінералку (збиралася взяти її як засіб від нудоти, поки вона допомагає).

– Доброго ранку. Дякую, тату, – беру в нього з рук воду.

Він киває.

Але не йде.

– Віто, може, поговоримо?

Я дивуюся його пропозиції. Думала, він так і не наважиться, зробить вигляд, що нічого не було – прямо як моя мама. Вивалила на мене історію зрад чоловіка, а коли зрозуміла, що на мене це не подіяло і до Даміра я не повернулася, то просто припинила про це згадувати…

– Вибач, тату, у мене сьогодні дуже складний день, тож…

– Знаю, ти їдеш розлучатися.

– Так, – я не стримуюся в пошуках хоч якоїсь підтримки. – Думаєш, мама справді не буде зі мною більше ніколи розмовляти, якщо я це все-таки зроблю?

Він сумно усміхається.

У мене ті самі почуття. Хочеться розсміятися від ідіотизму ситуації, рідна мама злиться, що в мене розпався шлюб, що чоловік мені зрадив і перекреслив її надії на ідеальний шлюб доньки. Мама іноді буває дуже егоїстичною. Я уранці так і сказала, що за своїми стражданнями вона трохи забула, що розлучення – це, взагалі-то, не її горе, а моє! Моя катастрофа.

І я потребую підтримки.

– Вона тільки погрожує, – тато тягнеться до мого обличчя, прибирає пасма. – Роби, як сама вважаєш за потрібне, донечко.

Я намагаюся посміхнутися йому.

– До речі, про маму… – він тре очі рукою, неусвідомлено розкриваючи втому і вік. – Вона сказала тобі правду, Віто.

У цьому я не сумнівалася.

У мами вистачає недоліків, але в такій масштабній брехні вона не помічена.

– Я винен, Віта, правда, винен. Я не вважав це правильним, ніколи не вважав, просто… У нас були складні часи, – він зупиняється, прикриваючи очі. – Я одне знаю точно: якби я втратив вас із мамою, я б ніколи собі не пробачив, – батько бере мене за руку.

Його слова мають підбадьорити… Свідомість миттєво накладає їх на мою ситуацію. Мама пробачила батька, а я не пробачу Даміра. Чи пошкодує він одного разу про втрату родини? Я піднімаю погляд на тата, намагаючись стриматись.

– І якщо Дамір тебе так образив… Не можна залишатися в надії на краще.

Ті самі слова, які мала сказати мама. Я відпускаю себе й обіймаю тата, як і десять, п'ятнадцять років тому. Притискаюся до нього і прикриваю очі. Десять секунд слабкості – вирішую я. Але наші обійми тривають і того менше, у кишені дзвонить телефон – Каріна, напевно, хоче упевнитися, що зі мною все гаразд і я готова прощатися з Даміром.

За п'ять хвилин я вже кидаю на пасажирське сидіння авто сумку і заводжу мотор, а ще за п'ять під'їжджаю до високої будівлі РАЦСу. Навіть зрада чоловіка, змушена констатувати я, не заважає мені з теплотою згадувати наше весілля. Тепер я знаю про нього більше.

Знаю, Дамір вірив, що не відмовиться від мене – і про це він сказав братові. Принаймні, тоді він точно кохав мене.

Ми з поки що чоловіком стикаємося біля дверей РАЦСу.

Коли він опиняється поруч, я автоматом затримую дихання. На Даміра важко дивитися. Він не голився вже дні три. Волосся, яке завжди гарно укладене, в'ється на всі боки. Одяг на ньому теж не той, що зазвичай: джинси, однотонна футболка і спортивна кофта. Він, як і раніше, до неподобства гарний, але…

Ніби зломлений.

Ми ніяково вітаємося.

– Бачиш, я тут, як ти й просила.

– Давай покінчимо з цим, – відповідаю я.

Іду нарівні з Даміром і намагаюся на нього не витріщатися.

На мене стільки всього навалюється, що подання заяв проходить як у тумані. Мені щось кажуть, я щось кажу. Присутність чоловіка відчувається рівно як раніше. Це парадокс… Я прийшла розірвати наш союз, але Дамір залишається моїм «міцним плечем». Від усього він зумів мене захистити, але не від батька-тирана.

На всю процедуру йде двадцять хвилин. Парадоксально швидко нині можна позбутися того, кого називала коханням всього свого життя. Я вписую в заяву бажання повернути дошлюбне прізвище, а Даміру кажу, що не претендуватиму на жодне майно, крім автомобіля, купленого за гроші батьків особисто для мене.

Дамір киває, мовляв, «звісно».

Реєстрація розірвання шлюбу відбудеться за кілька тижнів, мабуть, через це явних змін я поки що не відчуваю. Одну втому. Чоловік поруч висмоктує з мене всі сили, нагадуючи про хороше, що від нас пішло.

Назад ми теж йдемо рука об руку, але в мовчанні.

Мені нічого йому сказати.

Йому, напевно, теж.

Я не хочу думати, як Дамір зараз розривається між мною і батьком, я повертаюся думками до дитини… І саме в цей момент мене скручує незвично гострий спазм. Я обхоплюю живіт раніше, ніж згадую, що не одна. Чисто інстинктивно зупиняюся і заплющую очі. Біль занадто гострий, інтенсивний, щоб рухатися…

– Ні, ні, ні, ні, – вимовляю я, навіть припустити боюся, що це через вагітність. – Будь ласка, ні, ні…

Дамір опиняється поруч.

Підхоплює мене.

Його сильні руки обіймають мене за спину і ведуть до найближчої лавки.

– Що з тобою, Віто? Будь ласка, скажи, де болить? Дівчинко моя, ну, будь ласка, не мовчи… – він стає переді мною на коліна, кладе руки мені на ноги, привертаючи увагу. Я сиджу скручена.

Мені так боляче, що я не можу говорити.