Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Таннер. Я знав, що це було бозна коли!

Ремсден. І ввесь час був проґресивною. Доведіть мені, що я хоч раз, спустив прапора! А тепер я, більш ніж коли, передова людина. З кожною дниною я йду все вперед.

Таннер. Йдете вперед, але літами, Полонію.

Ремсден. Полонію! Так це ви — Гамлет?

Таннер. Ні, я тільки найбезсоромніша людина, яку ви стрічали. І тому справляю на вас враження такої нахабної, такої збавленої натури. Якщо ви хочете висловити мені те, що ви про мене думаєте, — спитайте перш самі себе, як чесна й правдива людина, чим ви можете докорити мені? Чи я злодій? Брехун? Шахрай? Перелюбник? Кривоприсяжник? Обжера? П’яниця? Жодне із цих означень не годиться мені. І вам доведеться вернутись таки знов до того ж, що я замало маю сорому. Ну, з цим я згоджуюсь. Навіть вітаю себе з цим, тому що коли б я соромився сам себе, я б являв собою таку саму смішну постать, як кожен з вас. Повправляйтесь, Ремсдене, у безстидстві хоч трошечки, і вийде з вас справжня, варта уваги, людина.

Ремсден. У мене немає ніякого...

Таннер. Ви не маєте ніякого бажання бути такою людиною. Боже мій, я знав наперед, що такою буде ваша відповідь, як знаю, що з автомата випадуть сірники, якщо я вкину в проріз монету, інакше ви не могли б відповісти — сором вам не дозволив би.

Ремсден збирається із силою, щоб дати належну відсіч, але відповідь його так і марнується, бо саме у цей час повертається Октавій з міс Вайтфілд і її матір’ю. Ремсден схоплюється й поспішає до дверей, щоб їх зустріти. Чи гарна Енн, чи ні, це — як на чий смак; але це залежить, мабуть, чи не більш від віку й статі того, хто над цим міркує. Для Октавія вона чарівливо-прегарна жінка; коли вона тут — увесь світ наче відміняється, — вузькі межі особистої свідомости раптом безмежно розширюються через таємничі спогади про все життя людства з часу зародження його на сході, і навіть ще за часів раю, відкіля воно й повстало. Вона для Октавія — втілення романтичного, внутрішній зміст усього беззмістовного, прозріння очей його, визволення його душі, забуття часу, місця й всіх обставин, перетворення його крови на бурхливі потоки одвічного життєвого еліксиру, відкриття всіх таємниць і свячення всіх догматів.

Що ж до її матері, то Енн для неї, якщо м’яко висловитися, — ані подоби їй. Це ще не говорить про те, що Октавієве захоплення є смішне чи безпідставне. Енн — висока на зріст, пречудової будови, старанно вихована, повна ґрації, вродлива, з принадними очима й волоссям. Крім того, щоб не впадати у вічі, як її мати, вона вигадала собі жалобний убір з чорного й фіалкового шовку, що шанує пам’ять її покійного батька й разом з тим свідчить про традицію мужньо не додержувати старої умовности, що її Ремсден так високо розцінює.

Але всього цього не досить, щоб пояснити Енніні чари. Задеріть їй носа, надайте іншої форми її очам, замініть її чорну з фіалковим сукню на фартушок і інші атрибути квітникарки, — і все ж таки Енн примусить чоловіків мріяти про себе. Життєва сила таке ж звичайне явище, як і саме людство, вона іноді підіймається до генія, а Анн — геній життєвости. Але вона ні в якому разі не надмірно почуттєва, — це істотний дефект, а не справжня нестриманість. Вона надзвичайно респектабельна, досконало володіє собою і саме таке й справляє враження, хоча тримається по-сучасному — вільно й імпульсивно. Вона викликає довіру як людина, що робить якраз те, що має на думці, і, може, завдає трохи страху, як жінка, що робитиме лише те, що схоче, звертаючи увагу на людей і на те, що, на її думку, правдиво, лише, стільки, скільки це конче потрібно. Одне слово — вона є те, що слабші представниці її ж таки статі звуть іноді кицею.

Нічого не може бути пристойнішого за те, як вона ввійшла до покою і як її зустрів Ремсден, якого вона поцілувала. Небіжчик м-р Вайтфілд був би більш ніж задоволений з витягнутих видів чоловіків (за винятком Таннера, який неспокійно совгається на місці), мовчазних рукостискань, співчутливого пересування стільців, схлипування вдови, вогких очей дочки, що, як здається, не може з повняви серця й слова вимовити. Ремсден і Октавій беруть по стільцю, що попід стіною, подають їх паніям, але Енн підходить до Таннера й сідає на його стілець, що він ним їй поступається різким, нервовим порухом, поволі він розряджає своє збудження, сівши на край стола з робленою недбайлістю. Октавій ставить стілець для місіс Вайтфілд поруч з Енн, а сам сідає на вільний стілець, що його Ремсден поставив саме перед бюстом Герберта Спенсера.

До речі, місіс Вайтфілд — маленька жінка з вицвілим білявим волоссям, що скидається на солому. На її лиці вираз пришелепуватого лукавства, а в голосі писк протесту; вона справляє дивне враження, — здається, що ввесь час відштовхує ліктями від себе якусь більшу за неї людину, яка намагається загнати її в куток. В ній ви почуваєте одну з тих жінок, які добре усвідомлюють, що їх мають за недоумкуватих і нікчемних і які, не маючи досить сили, щоб захистити себе й змінити це ставлення, проте ніколи не можуть помиритися зі своєю долею. Але в Октавієвому уважному поводженні з нею почувається навіть лицарська поштивість, дарма що вся душа захоплена Енн...

Ремсден урочисто підходить до свого місця голови за письмовим столом, не звертаючи жодної уваги на Таннера, і розпочинає засідання.

Ремсден. Мені дуже шкода, Енні, що в ці сумні хвилини я змушений турбувати тебе діловою розмовою. Але духівниця твого бідного любого батька порушила дуже серйозні питання. Гадаю, тобі відомий її зміст? (Енн відповідає ствердним кивком голови й жестом, який свідчить, що хвилювання заважає їй говорити). Мушу зазначити, що я дуже здивований з того, що м-ра Таннера призначено на мого співопікуна, щоб опікуватися тобою й Родою. (Пауза. Усі ніяковіють, але не мають чого сказати. Ремсден, що йому трохи дошкулила загальна мовчанка, каже далі).