Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Ми зайняли неприступну фортецю, відіб'ємо кілька атак амаліонів і зможемо напасти самі. На нашому боці загін Химерниць.

- На їхньому боці теж. - знизав плечима чоловік.

- У нас є швидкоходи, луксори. - почала перебільшувати Химерниця.

- І в них також. - ще раз знизав плечима чоловік навпроти неї. - Тільки в десять разів більше. Або в сто. Не впевнений щодо цього.

- Наші Химерниці сильніші. Якщо ти в цьому сумніваєшся... - Тревізо не витримала і вступила до розмови, її очі засвітилися яскравим полум’ям зеленого кольору.

У той же час з усіх боків почали долинати різні звуки. Шипіння, скрегіт, гарчання, гикання та ще кілька, які було важко ідентифікувати. Дезіре почала озиратися. Усі присутні, за винятком Максуда та Сандрін, мотали головами в різні боки. Ті, хто мав зброю, схопилися за руків’я мечів. Навколо людей із трави почали з'являтися вовки, лисиці, інші звірі. Дезіре підняла очі до неба — просто над ними закружляли орли і їхня кількість тільки зростала. Великі птахи зліталися до них з усіх боків світу. Усі люди в таборі пильно дивилися на гостей. Усі чоловіки кинули свою роботу та завмерли в очікуванні.

Поразка. Повна.

Максуд спостерігав за Химерницею. Воїн не поспішав втручатися. Вона має зрозуміти, що зазнала невдачі. Тепер у неї два варіанти — залишитися гордим командиром і відвести своїх людей, або…

Дезіре повернула голову в його бік. У її погляді Максуд прочитав готовність до другого варіанта.

- Передаєш? - спитав воїн.

Химерниця стиснула зуби. На вилицях у неї заграли жовна. Кілька секунд вона розмірковувала. І ухвалила правильне рішення з глобальної точки зору. Вона кивнула головою. З порожніми руками повертатися до фортеці не хотілося нікому. Навіть, гордому командиру. Максуд зробив крок уперед.

- Заклинач, заспокой своїх звірів. Ми не шукаємо собі нових ворогів. Нам вистачає одного старого. Дезіре права, амаліони — наш спільний ворог. Люди ніколи не воювали із драйтлами. Це робили лише амаліони. А тепер у них більш амбітні цілі. Вони хочуть правити світом. Одноосібно. І не потерплять присутності поруч із собою ні людей, ні драйтлів.

- Я теж так думаю, Ікластий. - обізвався молодий чоловік із людей у таборі. - І не я один. Поки ми тут на відкритій місцевості… вони можуть напасти будь-якої миті.

Ікластий повернувся до нього.

- Вирішуватиму я, я ватажок зграї. Чи ти забув?

Жазель усміхнулася. Не лише у них у групі не все гладенько.

- Ви нам потрібні. - промовив Максуд. - Я добре знаю ваші здібності і знаю, як правильно їх використовувати. Ви воюватимете, і частина слави дістанеться саме вам.

- Пф. Ти знаєш, як люди ставляться до заклиначів? Думаєш, в армії людей знайдеться місце для нас? - спитав той, якого називали Ікластим.

- Думаю, ні. - чесно відповів Максуд і відчув на собі пильний погляд Сандрін. - Тому я збираю свою армію. Не зовсім людську.

- І багато у твоїй армії… воїнів? - запитав чоловік.

- Ми тільки вийшли на полювання.

Ікластий секунду стояв безмовно. Потім підняв підборіддя:

- Підбирай собі кращих товаришів по зброї. - сказав він, дивлячись на Дезіре.

Чоловік взяв свій дерев'яний ціпок і почав з новою силою помішувати кашу в годівниці.

І тут парламентерам уже не було чого робити. Максуд обернувся трохи вбік і обійшов табір. Всі попрямували за ним. Ліворуч йшла Сандрін з Делоріс, праворуч Ейр зі Звіром. Жазель не вдалося проштовхнутися до нього ближче, а йти позаду разом із Дезіре у неї не було жодного бажання. Тому дівчина зрівнялася з Делоріс. Стайред і дві Химерниці йшли за крок позаду.

- Якщо ми просто походити вийшли, то можна було навколо фортеці кілька кіл зробити. - поділилася своїми думками Ейр. - І якби та дівка не перемудрювала, то Максуду вдалося б умовити їх перейти на наш бік.

- Та дівка все чує. - долинув голос позаду.

- І, сподіваюся, зробить висновки. - трохи голосніше сказала Ейр. - Хто там у нас на черзі? Драйтли, які вміють змушувати мух танцювати на голій дупі? Чи драйтли, які вирощують такі красиві квіточки, що ворог помре від ніжності, тільки побачивши їх?

- Ні. - відповів Максуд. - А ти таких знаєш?

Спочатку Ейр хотіла засміятися, але коли побачила серйозний вираз обличчя воїна, то плеснула себе по обличчю долонькою і повільно протягла рукою до самого підборіддя.

- А що ти там казав про свою армію? Азаніель санкціонував такі заяви? - Дезіре питала звідкись позаду.

- Амаліони теж у нього дозволу питали, щоб на нас напасти? - парирував Максуд. - Заклинач має рацію. Драйтлам не місце у людській армії. Для них потрібна інша.

- І командувати нею будеш, звичайно, ти?

- Можеш і ти спробувати. - відповіла замість нього Ейр. - Тільки як ти наказуватимеш їм, якщо ти навіть свою подружку не можеш змусити тримати язик за зубами?

-А ти хто така? Обірванка, яку підхопили дорогою сюди з жалю? - єхидно промовила Химерниця інею.

Максуд не встиг перехопити руку Ейр. Усього мить знадобилася їй, щоб приставити свій ніж до шиї нахабною Химерниці у себе за спиною. Дезіре навіть очі не встигла запалити. Тревізо відкрила рота з подиву. Усі завмерли. Здавалося, що час зупинився. Ніхто не рухався. Тихий подих і більше нічого. Дві дівчини віч-на-віч знищували одна одну поглядами.

Підійшов Максуд. Він однією рукою прибрав ніж Ейр від шиї Химерниці, а іншою - ніж Химерниці від шиї Ейр. Воїн потяг Ейр за руку, змушуючи відступити на крок. Потім він подивився на Химерницю.

- Тобі варто перепросити. Інакше далі з нами ти не підеш. - заявив воїн.

- Ти не можеш мені вказувати. - зашипіла Дезіре.

- Тоді я не піду далі. Подивимося, що з цього вийде. - продовжував тиснути Максуд.

Мертва тиша була порушена лише плесканням в долоні Амайанти та її радісним вереском. Жазель зиркнула на неї. Мовчання затягувалося. Жазель здалося, що вона навіть чує, як ляскають вії у всіх навколо.