Читати книгу - "Мовчання ягнят"

телевізором, де він їв на самоті, застиглі гори речей, які місяцями стояли на одному місці, доки він їх не пересував, – вона відчула біль усього його самотнього існування з жовтими посмішками та запахами «Сен-Сен»[116], і моментально, наче лезо викидного ножа, з’явилась думка, що не треба його жаліти, не треба відповідати йому чи відводити погляд. Вона дивилася просто йому в очі, а потім злегка нахилила голову та, усвідомлюючи перевагу, заглибилась у нього своїм пізнанням, проштрикнула здогадками, знаючи, що тепер йому не захочеться продовжувати цю розмову.

Чилтон відправив із нею санітара на ім’я Алонсо.

Розділ 22

Під час спуску разом із Алонсо до найглибших палат лікарні Старлінг майже вдалося відгородитися від грюкоту й криків, хоча вона шкірою відчувала, як навколо неї вібрує повітря. Тиск дедалі посилювався, наче вона занурювалась у водну товщу, усе глибше й глибше.

Близькість божевільних і думка про те, як до безпомічної самотньої Кетрін Мартін принюхується один із них, як риється в кишенях у пошуках своїх інструментів, допомогли Старлінг налаштуватися на роботу. Але тут була потрібна не лише рішучість. Старлінг мала бути спокійною, врівноваженою, стати найточнішим інструментом. Вона мусила бути терплячою всупереч жахливій необхідності поспішати. Якщо докторові Лектеру відома відповідь, то її доведеться шукати поміж найглибших нетрів його думок.

Старлінг збагнула, що думає про Кетрін Бейкер Мартін як про дитину, яку вона побачила в репортажі по телебаченню, як про маленьку дівчинку на човні.

Алонсо натиснув кнопку виклику біля останніх важких дверей.

– Навчи нас бути байдужими й чуйними, навчи нас зберігати спокій.

– Перепрошую? – озвався Алонсо, і Старлінг збагнула, що сказала це вголос.

Він залишив її з великим санітаром, який відчинив двері. Коли Алонсо відвертався, Старлінг помітила, що він перехрестився.

– З поверненням, – сказав санітар і замкнув за нею двері.

– Вітаю, Барні.

Книжка в м’якій палітурці оповилася навколо масивного вказівного пальця Барні, який використовував його як закладку. То було «Розум і почуття» Джейн Остін – Старлінг налаштувалася помічати геть усе.

– Вам потрібне світло? – спитав він.

У коридорі між камерами стояв півморок. На іншому кінці вона побачила яскраве світло, що падало на підлогу коридору з останньої камери.

– Доктор Лектер не спить.

– Ночами – ніколи, навіть якщо світло вимкнене.

– Нехай буде як є.

– Тримаєтесь посередині, як будете туди йти, і не торкаєтесь ґрат, так?

– Я хочу вимкнути телевізор.

Прилад пересунули. Тепер він стояв під дальшою стінкою, екран було направлено в центр коридору. Деякі в’язні могли його побачити, якщо нахиляли голови до ґрат.

– Звісно, вимкніть звук, але залиште зображення, якщо вам не складно. Дехто з них полюбляє дивитися телевізор. Стілець уже там, якщо вам знадобиться.

Старлінг пішла сама тьмяним коридором. Вона не зазирала в камери по обидва боки від себе. Її власні кроки здавалися надто гучними. Серед інших звуків до неї долинало гуркітливе хропіння з однієї, може, двох камер – та тихе хихотіння з іншої.

У камері покійного Міґґса з’явився новий мешканець. Вона помітила довгі ноги, випростані на підлозі, та голову, що притулилася до ґрат. Старлінг роздивилася його мимохідь. Чоловік сидів на підлозі серед купи порваного кольорового картону. Обличчя було порожнім. В очах відбивався екран телевізора, а блискуча ниточка слини з’єднувала кутик рота з плечем.

Старлінг не хотілося зазирати до камери доктора Лектера, не переконавшись, що він її побачив. Вона пройшла повз ґрати, відчуваючи свербіж між лопатками, зупинилася біля телевізора та вимкнула звук.

Доктор Лектер був одягнений у білу лікарняну піжаму – на тлі білої камери. Єдиними кольоровими плямами в цій камері були його червоні губи, очі й волосся, а на шкіру так давно не потрапляли сонячні промені, що вона зливалася з білістю навколо, і здавалося, що риси обличчя зависли в повітрі над коміром сорочки. Він сидів за столом перед нейлоновою сіткою, яка відокремлювала його від ґрат. Малював на різницькому пергаменті, використовуючи власну руку як натуру. Поки Старлінг спостерігала за ним, Лектер перевернув руку долонею догори, зігнув і напружив пальці та взявся малювати внутрішній бік передпліччя. Мізинцем він користувався як ластиком для розтушовування ліній, проведених вугіллям.

Старлінг підійшла трохи ближче до ґрат, і Лектер підняв на неї очі. Їй здалося, наче всі тіні в камері злетілися в його зіниці та вдовиний мис.

– Доброго вечора, докторе Лектер.

Він висунув кінчик язика – такий самий червоний, як і губи. Язик торкнувся верхньої губи точно по центру та знову зник у роті.

– Кларіс.

У глибині його голосу чувся легкий металевий скрегіт, і Старлінг стало цікаво, коли ж він говорив востаннє. Пульсуюче мовчання…

– Уже ніч надворі, а вам завтра до школи, – сказав він.

– У мене нічна школа, – відповіла вона, жалкуючи, що голос прозвучав невпевнено. – Учора я побувала в Західній Вірджинії…

– Ви поранилися?

– Ні, я…

– На вас свіжий пластир, Кларіс.

Вона пригадала:

– Я подряпалася сьогодні в басейні, коли плавала.

Пластир неможливо було побачити – на литці, під штаньми. Мабуть, він відчув запах.

– Учора я побувала в Західній Вірджинії. Там знайшли тіло, остання жертва Баффало Білла.

– Не зовсім остання, Кларіс.

– Передостання.

– Так.

– З неї зняли скальп. Як ви й передбачали.

– Ви не заперечуєте, якщо я малюватиму під час нашої бесіди?

– Ні, прошу.

– Ви бачили рештки?

– Так.

– А його ранні спроби бачили?

– Ні. Тільки фотографії.

– Як ви почувалися?

– Занепокоєно. Потім я була зайнята.

– А після того?

– Тяжко вражена.

– То ви були в змозі працювати? – спитав доктор Лектер і потер вугільну лінію на пергаменті, підправляючи малюнок.

– Так, я дуже непогано попрацювала.

– З Джеком Кроуфордом? Чи він і досі зайнятий домашніми справами?

– Він там був.

– Виконайте одну мою забаганку, Кларіс. Нахиліть, будь ласка, голову вперед, просто нахиліть уперед, наче ви спите. Ще мить. Дякую, тепер я запам’ятав. Сідайте, якщо ваша ласка. Ви переказали мої слова Кроуфорду до того, як знайшли тіло?

– Так. Фактично він на них начхав.

– А після того, як побачив дівчину в Західній Вірджинії?

– Він розмовляв зі своїм куратором, з Університету…

– З Аланом Блумом.

– Саме так. Доктор Блум сказав, що Баффало Білл просто доповнює образ, який йому створили газети, – усі ті теревені про скальпи та Баффало Білла, які розводила жовта преса. Доктор Блум сказав, що будь-хто міг таке передбачити.

– А сам доктор Блум передбачив?

– Він казав, що так.

– Передбачив, та нікому нічого не повідомив. Зрозуміло. А ви що про це думаєте, Кларіс?

– Я не певна.

– Ви трохи знаєтеся на психології та криміналістиці. Рибалите там, де