Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Ройс"

Ми залишаємо клуб і йдемо до автівки Оскара. Коли він відкриває двері, дістає з салону букет квітів, а моє серце падає кудись вниз. 

– Я не встиг тебе привітати, – усміхається, і мені доводиться взяти квіти. Якщо відмовлюсь, це буде виглядати дивно. 

– Дякую, – збентежено усміхаюсь. – Та не треба було…

– Ти велика молодець, Теє. Повір, я знаю, скільки твоїх сил було вкладено в те, щоб отримати цю нагороду. 

Оскар – неймовірний чоловік. В мене таке відчуття складається, що я покохала не того. Він так добре мене розуміє, в той час, як Марк сповнений таємниць і ховається від мене за стіною з недомовок. 

Ми сідаємо в салон і залишаємо парковку. Мені так цікаво, чи поїде Марк за нами. Але тоді йому доведеться залишити Злату. Та й Тім може щось запідозрити. Не думаю, що він буде так ризикувати. 

– Які плани на майбутнє? – питає Оскар. – Ти здобула перемогу в цьому конкурсі. Що далі? 

– Будуть ще конкурси, – стенаю плечима. – Але спочатку хочу відпочити. Таке відчуття, що сил зовсім не залишилося. 

– Тоді відпочивай, – усміхається. – Через кілька днів я лечу за кордон у справах. Можу взяти тебе з собою. Ти була колись в Празі? 

– Ні, – кажу дещо розгублено. – Ти справді готовий взяти мене з собою? Ми ледве знайомі. 

– І що? – хмикає. – Мені здається, що я знаю тебе все своє життя. 

Нічого собі! Оскар з кожним днем дивує мене все більше. Як шкода, що я не познайомилася з ним раніше. Ще до того, як віддала своє серце Марку. 

– Я подумаю, – чесно відповідаю.

Насправді я зовсім не проти полетіти за кордон. Провітрити мізки мені точно не завадить. Але чи оцінить моє бажання Марк? Я ще не знаю, як він відреагує на те, що я поїхала з Оскаром. 

Коли автомобіль зупиняється біля воріт, я збираюсь залишити салон, але не встигаю. Оскар торкається моєї руки – і я завмираю. 

– Я серйозно щодо Праги, Теє. Ми можемо полетіти як друзі. Це нічого не означає, – говорить. 

– Добре, – повільно киваю. – Я подумаю. Чесно. 

Оскар усміхається і нахиляється, щоб поцілувати мене в щоку. Я не знаю, як мені реагувати, адже тепер я нібито дівчина Марка. Неофіційна дівчина. 

Мені не подобається, що все так неоднозначно, але я тримаюсь, тому що кохаю Марка. 

Вуста Оскара торкаються моєї щоки – і я відчуваю ще більше збентеження. Він відступає, а я чекаю, щоб видихнути вже на вулиці. 

– Я буду чекати твого дзвінка, Теє, – шепоче. 

– Дякую, що підвіз. Я наберу, – кажу і нарешті залишаю салон. Оскар їде, а я нарешті можу вдихнути і видихнути. 

Не знаю чому, та поруч з Оскаром я відчуваю себе геть розгубленою. Він змушує мене хвилюватися, і, мабуть, це прояв симпатії, але не більше. 

Я збираюсь зайти на подвір'я, але телефон у сумці починає дзвонити. Дістаю його і навіть не дивуюсь, коли бачу, що це Марк. 

Спочатку виникає бажання ігнорувати його дзвінок, але цікавість перемогла і я відповідаю. 

– Ти з ним? – питає роздратовано.

– Ні, – відповідаю. – Оскар поїхав. 

– Я заберу тебе через двадцять хвилин, – карбує. 

– Навіщо? – питаю. – Вже пізно. 

– Хочу тебе побачити. Щоб тільки ти і я, – відповідає. 

Мабуть, це має звучати романтично, але, враховуючи те, що Марк не хоче, щоб хтось дізнався про наші стосунки, романтикою тут і не пахне. 

– А я хочу відпочити, – кажу. Насправді мені до біса сильно кортить побачити Марка. Залишитися з ним віч-на-віч, але якщо погоджусь на зустріч, це буде виглядати геть не романтично і з мого боку. 

Я дуже сильно його кохаю, але боюсь, щоб ці почуття не стали залежністю. Треба навчитися казати “ні”, щоб Марк розумів: я – не його ручна собачка. В мене є почуття і з ними треба рахуватися. 

– Ти образилася через Злату? – Марк шепоче, зрозумівши, що вимогами нічого не досягне. 

– Мені цікаво, чи кинув ти її сьогодні, – кажу дещо схвильовано. 

– Ні, – видихає. – Злата може стати чудовим прикриттям, щоб ніхто не запідозрив нас з тобою. 

Звучить паскудно. 

– То ти будеш продовжувати з нею стосунки і заодно зі мною? – шепочу. 

– Мені шкода, Теє. Я не можу по-іншому. 

Мені теж шкода, бо я не можу так…

– Давай поговоримо завтра, – кажу. – Я дійсно дуже втомилася. 

– Добре, – погоджується. – До завтра, Теє. 

– Ага, – кидаю і першою закінчую дзвінок. 

Йду на територію, але в будинок не заходжу. Сідаю на лавку біля входу і дивлюсь на нічне небо, вкрите зорями. 

У мене таке відчуття, що я роблю щось не так. 

Кохаю не того. Живу не так. Навіть зараз мені кортить бути в іншому місці… Поруч з Марком.