Читати книгу - "Осина фабрика"

— Ага, — мовив він через якийсь час, атакуючи ескадру загарбників, — і багато з них політики, президенти й таке інше.

— Що? — перепитав я, не зрозумівши, про що він говорить.

— Більш схиблені. Багато з них є лідерами країн, релігійними гуру або воєначальниками. Справжні безумці.

— Ага, певно, що так, — замислено відказав я, спостерігаючи баталію на екрані догори ногами. — Але що як вони єдині притомні люди? Зрештою, вони при владі й у них купа грошей. Вони керують іншими, як їм заманеться. Вони можуть наказати їм померти заради них або працювати на них, або привести їх до влади, захищати, сплачувати замість них податки й купувати їм іграшки. Вони ті, хто вціліють у наступній великій війні, сховавшись у своїх бункерах і тунелях. А тому, якщо вже так подивитися, то хто має право називати їх безумцями тільки з огляду на те, що вони поводяться не так, як слід поводитися, на думку якого-небудь наївного Джо? Якби вони думали так само, як наївний Джо, вони й були б наївними Джо, а всі вершки дісталися б кому-небудь іншому.

— Виживає найсильніший.

— Ага.

— Виживає… — Джеймі затримав подих і з такою силою смикнув джойстик, що ледь не впав зі стільця, однак йому все ж вдалося ухилитися від жовтих пострілів загарбників, які загнали його в куток екрана, — …наймерзенніший.

Він поглянув на мене й швидко посміхнувся, перед тим як знову схилитися над джойстиком. Я хильнув пива й кивнув.

— Як скажеш. Якщо виживає наймерзенніший, то ми в глибокій дупі.

— І це значить, що всі ми — наївні Джо, — зауважив Джеймі.

— Ага. Або ж геть усе людство. Увесь наш вид. Якщо ми дійсно такі злі й тупі, що скинемо одні на одних усі наші чудові водневі й нейтронні бомби, то, можливо, буде справді краще, якщо ми знищимо себе до того, як навчимося літати в космос і заподіємо шкоди іншим расам.

— Ти маєш на увазі, що ми станемо «космічними загарбниками»?

— Ага! — засміявся я й загойдався на стільці. — Саме так! Це і є ми!

Засміявшись іще раз, я постукав рукою по екрану над ескадрою червоних і зелених летючих штукенцій саме в ту мить, коли одна з них, відділившись від основної групи, спікірувала на корабель Джеймі, але попри те, що жоден із її пострілів не досяг цілі, перед тим як залетіти за нижній край екрана, вона зачепила його своїм зеленим крилом, і корабель Джеймі вибухнув, потонувши в яскравому спалаху червоно-жовтого полум’я.

— Чорт! — відкинувшись на спинку стільця й похитавши головою, вилаявся Джеймі.

Я підсунувся до екрана, чекаючи, доки на ньому з’явиться мій корабель.

Трішечки захмелілий після трьох випитих пінт, я їхав на велосипеді до острова й щось собі насвистував. Мені завжди подобалося спілкуватися з Джеймі на обіді. Іноді ми розмовляємо й суботніми вечорами, однак, доки грають гурти, нам нічого не чути, а опісля я вже надто п’яний, щоб спілкуватись, а навіть якщо й можу щось говорити, то потім усе одно нічогісінько з нашої розмови не пам’ятаю. Але, якщо подумати, можливо, це й на краще, враховуючи те, на яких балакучих, грубих, самовпевнених і пихатих ідіотів перетворюються цілком розумні люди, щойно молекули алкоголю в їхній крові перевищують кількість нейронів чи щось таке. На щастя, це помітно лише у тверезому стані, тож вирішення цієї проблеми настільки ж приємне (принаймні під час самого процесу), наскільки й очевидне.

Коли я повернувся, батько спав у шезлонгу перед будинком. Поставивши велосипед у сарай, я деякий час постояв біля дверей і поспостерігав за батьком, ставши в такий спосіб, щоб на той випадок, якщо він раптом прокинеться, усе виглядало так, наче я саме закриваю двері сараю. Батькова голова була дещо схилена в мій бік, а рот — трішечки відкритий. Він одягнув темні окуляри, однак крізь їхнє скло я чудово бачив його заплющені очі.

Мені хотілося сцяти, тож я не міг спостерігати за ним довго. Не те щоб у мене була для цього певна причина; мені це просто подобалося. Приємно було усвідомлювати, що я його бачу, а він мене — ні, що я при тямі й пам’яті, а він — ні.

Я пішов до будинку.

Після побіжного огляду Стовпів решту понеділка я лагодив Фабрику й дещо в ній покращував; я пропрацював увесь день, доки не втомилися очі й батько не покликав мене до вечері.

Увечері дощило, тож я лишився вдома дивитися телевізор. Спати я вклався рано. Ерік не зателефонував.

Позбувшись приблизно половини випитого в «Армз» пива, я пішов поглянути на Фабрику ще раз. Я виліз на тепле й залите сонячним світлом горище, де пахло старими цікавими книжками, і вирішив улаштувати невеличке прибирання.

Я розклав по коробках старі іграшки, закріпив відгорнуті кутики килима й шпалер, пришпилив кілька мап, що впали з косої дерев’яної стелі на підлогу, поклав на місце інструменти й матеріали, якими користувався, коли лагодив Фабрику, та зарядив ті її деталі, які цього потребували.

Під час прибирання я знайшов кілька цікавих речей: власноруч вирізьблену з дерева астролябію, коробку з розібраною масштабною моделлю оборонних споруд Візантії, рештки моєї колекції ізоляторів із телеграфних стовпів і кілька старих блокнотів, якими я користувався, коли батько вчив мене французької. Погортавши їх, я не виявив очевидної брехні; батько не навчив мене непристойної лайки замість виразів «Перепрошую» або «Чи не підкажете, як мені дістатися до вокзалу?», але я переконаний, що встояти перед такою спокусою йому було тяжко.

Завершивши прибирання, я кілька разів чхнув, вдихнувши блискучу пилюку, що здійнялася на залитому золотавим світлом горищі. Я знову взявся оглядати полагоджену Фабрику лише тому, що мені подобалося її роздивлятись, копирсатися в ній, торкатися її руками, рухати її маленькі важелі, дверцята й пристрої. Урешті-решт я змусив себе від неї відірватися, вирішивши, що невдовзі мені випаде нагода скористатися нею як слід. Удень я впіймаю нову осу й використаю її завтра вранці. Перед прибуттям Еріка мені кортіло спитати Фабрику ще