Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я відчула це запізно і гострий біль прорізав свідомість. Я завмерла, немов паралізована, не могла навіть видихнути.

Голос лунав прямо в голові, зміщуючи всі власні думки. Він був холодним, пронизливим, і водночас тихим, щоб ніби ніхто більше не почув.

—  Ти жалюгідна і вони помилялися щодо тебе. Ти нічого не зможеш.

Я спробувала відсахнутися, але кудись зникли межі між мною й темрявою.

— Хто ти? — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу.

Переді мною, мов тінь, що згущується в безмежній порожнечі, з’явилася постать. Висока, жіноча, з розмитими рисами обличчя. Але її очі — вони горіли, мов дві чорні безодні, що поглинули все світло.

Серце гупнуло десь у горлі, дихання стало важким.

— Я чекаю, коли ти прийдеш. А ти прийдеш адже це неминуче, Катіоно. І вони тебе не врятують, не цього разу.

Чорна хвиля рвонулася вперед, мовби намагаючись захопити мене в свої обійми, і я закричала.

Темрява ринула вперед, обійняла мене з усіх боків, немов лапи хижака, що нарешті наздогнав свою здобич.

Я закричала і все перевернулося.

Різкий вдих. Запаморочення. Важкість у грудях, мов мене насправді щось стискало і судомно схопилася за щось тверде.

Переді мною стояв Сапір, його руки міцно тримали мої плечі, а очі були розширені від тривоги.

— Катіоно! Ти мене чуєш?!

Я кліпнула, намагаючись позбутися липкого відчуття чужого дотику. Тієї безмежної порожнечі, яка ще хвилину тому була моєю реальністю. Коли він встигнув вийти?

— Це... завжди такі чіткі видіння? Воно було таким... таким дивним, надто реальним. І я взагалі нічого не зрозуміла.

Сапір дивився на мене з тривогою, його обличчя здавалося блідішим, ніж зазвичай.

— Бо це не було звичайним видінням, — сказав він низьким голосом. — Хтось зміг зламати захист і проникнути в твою свідомість.

Він міцніше стиснув мої плечі й, перш ніж я встигла щось запитати, притиснув мене до себе, обіймаючи в теплі своїх рук.

— Що ти бачила? — його голос лунав напружено. — Бо мене викинуло звідти, мов кошеня, я навіть не уявляв, що таке можливо.

— Що? Як це?

— Потрібно повідомити інших, — сказав він, відпускаючи мене й міцно стискаючи кулаки. — Негайно.

Я мовчки кивнула, але всередині мене ще вирувало відчуття, що я не зовсім повернулася. Ніби десь на межі моєї свідомості все ще лунало страшне шепотіння. Чиє?

“Я чекаю, коли ти прийдеш.”