Читати книгу - "Небудь-де"

Низенький сивий чоловік короткозоро блимнув на Ричарда, коли той його схопив, а тоді похмуро сказав:

— Перепрошую.

— Ні, це я винен, — сказав Ричард.

— Я знаю, — сказав чоловік.

Велетенський ірландський вовкодав протупав проходом і став коло лютняра, що сидів на підлозі й нащипував бадьору мелодію в дещо уривчастій манері. Вовкодав зиркнув на Ричарда, презирливо пирхнув, а тоді влігся й заснув. У дальньому кінці вагона пристаркуватий сокольничий із птахом на руці обмінювався люб’язними словами з невеликим гуртом дам певного віку. Дехто з пасажирів безцеремонно витріщався на чотирьох подорожніх, інші настільки ж неприховано ігнорували їх. Скидалося на те, усвідомив Ричард, що хтось узяв невеликий середньовічний двір і загнав його, як зміг, до одного вагона метро.

Герольд підняв до губ сурму і зіграв безладну фанфару, коли з іншого вагона крізь сполучні двері нетвердо пройшов неосяжний літній чоловік у величезній, підбитій хутром мантії й човганцях на ногах, тримаючи руку на плечі блазня в обтріпаному костюмі. Старий був показним у всіх сенсах слова. На лівому оці він носив пов’язку, від чого виглядав трохи безпомічно й неврівноважено, як одноокий яструб. В його сиво-рудій бороді виднілися шматочки їжі, а ще з-під зачовганої хутряної мантії виглядали штанини піжами.

«Це мусить бути Граф», — подумав Ричард і не помилився.

Графів блазень був пристаркуватий чоловік зі скривленим невеселим ротом і розмальованим обличчям, який неначе утік від своєї долі заповнювача пауз між виступами артистів із дна афіші у вікторіанських вар'єте сто років тому. Він повів Графа до троноподібного різьбленого дерев’яного сидіння, в яке Граф трохи невпевнено сів. Вовкодав підвівся, протупав через увесь вагон і всівся коло вбраних у човганці Графових ніг.

«Графський двір, — подумав Ричард. — Звісно». І він почав думати, чи існував також барон на станції «Баронський двір»,[17] а ще ворон на «Вороновому дворі»[18] чи…

Невисокий старий вартовий задишливо закашлявся і сказав:

— Гаразд, народ. Кажіть, у якій ви справі.

Дуері виступила наперед. Вона підвела голову і раптом стала вищою і впевненішою, ніж здавалася Ричарду раніше.

— Ми шукаємо аудієнції його світлості Графа, — сказала вона.

Граф гукнув через вагон:

— Що сказала та дівчинка, Гальварде? — спитав він.

Ричард задумався, чи Граф не глухий.

Гальвард, пристаркуватий вартовий, човгнув кругом і приклав згорнуту долоню до рота.

— Шукають аудієнції, ваша світлосте, — перекричав він калатання потяга.

Граф відсунув товсту хутряну шапку набік і медитативно почухав голову. З-під шапки вигулькнула лисина.

— Справді? Аудієнції, кажеш? Як чудово. А хто вони, Гальварде?

Гальвард знов розвернувся до них.

— Він хоче знати, хто ви такі. Але кажіть коротко. Не розводьтеся.

— Я леді Дуері, — оголосила Дуері. — Дочка лорда Портико.

Граф при цих словах прояснів, нахилився вперед і глянув крізь дим здоровим оком.

— Сказала, що вона старша дочка Портико? — спитав він блазня.

— Саме так, ваша світлосте.

Граф поманив Дуері.

— Підійди-но сюди, — сказав він. — Йди-йди-йди. Дай подивлюся на тебе.

Вона пішла вагоном, що хитався з боку в бік, хапаючись для утримання рівноваги за підвішені до стелі петлі з товстої мотузки. Ставши коло Графового дерев'яного стільця, вона присіла в реверансі. Він почухав бороду й подивився на неї.

— Ми були спустошені звісткою про передчасну… — сказав Граф, а тоді урвав сам себе й сказав: — Уся родина, це було для нас… — він запнувся і продовжив: — Знаєш, я завжди високо цінував його, ми з ним багато зробили разом… Старий добрий Портико… повен ідей… — Він замовк. Тоді постукав блазня по плечу й роздратовано загудів шепотом так, що його легко було чутно крізь шум потяга: — Іди пожартуй до них, Тулі. Заробляй свій хліб.

Графів блазень похитався вперед артритною ходою з ревматичним накульгуванням. Він зупинився перед Ричардом.

— А ти хто такий? — спитав він.

— Я? — спитав Ричард. — Гм. Я? Моє ім'я? Ричард. Ричард Мейг’ю.

— Я? — писнув блазень, по-старечому й доволі театрально імітуючи Ричардів шотландський акцент. — Я? Гм. Я? Тю, дядьку. Це не чоловік, а дурник якийсь. — Придворні мляво захихотіли.

— А я, — зі сліпучою усмішкою сказав блазневі де Карабас, — звуся маркізом де Карабасом.

Блазень блимнув очима.

— Ти — злодій де Карабас? — спитав він. — Де Карабас — грабіжник могил? — Він повернувся до придворних. — Але це не може бути де Карабас. А чому? Бо де Карабаса давно вигнано, йому заборонено з'являтися у Графовій присутності. Це, ймовірно, якийсь новий вид куниці-переростка.

Придворні силувано попирхали й завели тиху стурбовану розмову. Граф нічого не сказав, але сильно стиснув губи й затремтів.

— А я звуся Мисливицею, — сказала Мисливиця до блазня.

Придворні замовкли. Блазень розкрив рота, ніби збираючись щось сказати, а тоді глянув на неї й закрив його. В куточках бездоганних губ з'явився натяк на усмішку.

— Ну ж бо, — сказала вона. — Пожартуй.

Блазень дивився на закручені носаки свого взуття. Тоді він пробурмотів:

— У мого собаки нема носяки.

Граф, що дивився на маркіза де Карабаса, викотивши око, в якому ніби повільно зайнявся запальний ґніт, стиснув губи так, що вони побіліли, а тоді вибухнув угору та звівся на ноги як сивобородий вулкан, як літній берсерк. Його голова торкалася даху вагона. Він вказав на маркіза й закричав, бризкаючи слиною:

— Я цього не терпітиму! Підведіть його сюди.

Гальвард пригрозив маркізові суворим списом, тож маркіз пішов наперед і став перед Графовим троном разом з Дуері. Вовкодав глухо загарчав.

— Ти, — сказав Граф, пронизуючи повітря величезним вузлуватим пальцем. — Я впізнав тебе, де Карабасе. Я не забув. Може, я постарів, але не забув.

Маркіз уклонився.

— Дозволите нагадати вашій світлості, — поштиво сказав він, — що ми уклали угоду? Я вів мирні перемовини між вашими людьми й Вороновим двором. А натомість ви погодилися надати мені невелику допомогу.

«То в тому дворі таки є ворон», — подумав Ричард. Йому стало цікаво, на що той двір схожий.

— Невелику допомогу? — сказав Граф. Він побуряковів. — То ти це так називаєш? Через твою дурість я втратив десяток людей при відступі з Білого міста. Я втратив око.

— І якщо ваша світлість дозволить зауважити, — люб'язно сказав маркіз, — ваша пов'язка вам дуже личить. Бездоганно підкреслює риси обличчя.

— Я присягнувся… — гримів Граф, наїжачивши бороду, — я присягнувся… що як ти бодай раз іще ступиш до моїх володінь, то я… — Він замовк. Забудькувато й спантеличено похитав головою. Тоді продовжив: — Пізніше згадаю. Я не забуваю нічого.