Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Ex! – сказав Мортіус. – Хоч води дадуть напитися... Жаль, що я не сховав бодай одного динара.

– Не можна брати чужого! – злякався Тигрисик.

– Я жартую. Можемо виміняти мій годинник на харчі. Не хочу нічого чути про час.

– Чому? – поцікавився Серпень.

– Бо на моєму годиннику четверта година пополудні, а мені здається, що ми проблукали щонайменше дві доби. Якщо годинник не каже правди, то навіщо він мені? Це коли живеш у маленькому світі, ходиш на роботу, призначаєш зустрічі, дивишся телевізор – без годинника не обійтися. А тепер я поза маленьким світом і поза часом, як і ви. Чи я помиляюся, хлопці?

Принц спохмурнів:

– На все свій час.

– Час збирати каміння і час розкидати, еге ж? Хай так буде, – згодився Мортіус.

Марко потер втомлені очі.

– А що, коли це ілюзія, міраж?

– Це – не ілюзія, – образився Сиволап. – Я чую, як рубають скіпки, і як сичать горщики на плиті. Гадаю, перш, ніж увійти до села, треба комусь розвідати, чи немає там крутиголовців.

– Я піду! – зголосився тигр.

– Хто-хто, а ти не підеш!

– Тигрисику, – пояснив Мортіус, – ти надто примітний для цих країв.

– Підемо яром, – сказав Серпень, – щоб нас не запримітили ще здалеку.

Марко кумедно скривився:

– Я вже думав роздобути воду магічним способом.

– Чарівна вода не втамує спраги, лише обдурить, – суворо відказав Серпень.

Очі в Мортіуса спалахнули:

– Ти покажеш якісь магічні штуки, Марку? Як будеш мати настрій. Я дуже люблю всілякі фокуси. У мене дома є навіть підручник. О, та ти міг би виступити перед публікою в цих краях. І ми з Тигрисиком теж. Не пропадемо! А ти що вмієш? – спитав він Серпня.

– Він альпініст, – відповів Марко. – А я висоти боюся.

– Та годі вам! – засміявся Серпень. – Я вмію ще плести кошики з лози, майструвати віники й вирізати сопілки. А ти що вмієш, Сиволапе?

– Я сам себе здатний прогодувати. Сподіваюсь, злидники не поїли усіх мишей.

А Марко сказав цілком серйозно:

– Я завжди шкодував, що я не кіт.

33

Врешті, саме Сиволапові доручили розвідати ситуацію в селі. Як-не-як, він умів розмовляти по-людськи, щоб потім усе повідомити. А тим часом мандрівники сховалися в кущах за городами. Хлопці знайшли поміж трави щавель, а тигр заснув. Розмовляти нікому не хотілось. Мортіус з насолодою простягся на траві. З одного боку його прикривав Колобок, а з іншого – два мечі. Треба й собі навчитись фехтувати, подумав він, поринаючи в солодку дрімоту.

– Можливо, ми вже сьогодні будемо вдома, – сказав принц. – Ти не маєш із собою карти?

– Із Королівства не можна нічого тепер винести. Я намалював на животі лише приблизну схему. Дивись...

Марко розшпилив камізельку і показав малюнок, зроблений синім чорнилом.

– Це три входи до Королівства. Один у Замку, другий – вище підземної ріки, у Серединному світі. Мені вдалося пройти лише тому, що я перекинувся лисом. Тепер вони і лисів не пропустять, навіть справжніх. Недобру послугу я їм зробив... Ну, а третій надто далеко звідси. Кажуть, його охороняє закляття, яке вже ніхто не вміє зняти.

– Зате комп'ютерові якимось чином відомий пароль.

– Нечисть – це ще не крутиголовці. Мортіус якось з ними ладнав. Може, і нам вдасться.

– Таке тільки ти міг би сказати! – розсердився Серпень.

– Ти ж їх не знаєш, окрім того пліснявця і фон Стронціуса. Вони теж під гнітом крутиголовців. А який раб не мріє про волю!

– Раб може лише мріяти, а не боротися. Ти що забув мемуари свого прадіда Силенція Довгоногого? На твоїй карті немає того місця, де ми зараз. Хтозна, скільки ще туди добиратись.

– Може, до Замку ходить автобус? Я вас так приберу, що ніхто не здогадається. Скажемо, що супроводжуємо тигра. Ніхто ж отих двох не шукає. У них проблеми з нечистою силою, а не з крутиголовцями. Зрештою, хіба не все одно, яким побитом ми туди дістанемося? Тільки б швидше.

Тут із кущів вигулькнула сяюча фізіономія Сиволапа. Живіт його трохи округлився.

– Усе о'кей!

– Давай розповідай!

– Значить так. Спершу я спробував зіграти роль безпритульного, але порядного котика перед однією бабусею. Вона дала мені молока, з чого я зрозумів, що люди тут ще не втратили сумління. Втім, бабусі бувають або добрі, як янголи, або злі, як відьми. Середини немає. Потім я пішов шукати, з ким побалакати, але перший кіт, який стрівся, подивився на мене, як на божевільного, і чкурнув. Мабуть, через мій акцент. Ага, у цьому селі є крамничка, правда, зачинена, і корчма.

– Ти був там?

– Гадаєте, я не знаю, що горілка робить людей балакучими? Я сховався під лавкою і трохи послухав. Самі розмови про погоду та худобу, і ні слова про політику. Втім, ви краще розумієте, про що я... Щось ті дядьки варнякали, ніби колись було краще, а дехто стверджував, що нині краще... Злидники мене не чіпали, бо коти не мають жодної власності. Але вони тут у кожній хаті. Деякі навіть з вікон витріщалися на мене. Видно, люди до них звикли. Та головне, що крутиголовців тут немає. Я їх нюхом би відчув.

– То що ти порадив би?

– Усім не можна йти серед білого дня. Нехай двоє лишаються, а двоє йдуть. Коли стемніє, вирушимо до Замку.

– Ми могли б оминути село, якби взнали дорогу.

– Господарю, треба роздобути харчів і розпитати обережно людей, але йти треба нарізно. Ми, коти, завжди так робимо, щоб відволікти увагу.

– Я піду.

Рішення принца нікому не сподобалося, але його тон виключав можливість будь-яких заперечень.

– І ким ти збираєшся постати перед тутешньою громадою? – спитав Марко. – Землеміром? Чи мандрівним дяком? А може, заклиначем злидників?

– Гадаю, чаклунів тут не дуже добре приймають. Я волію бути самим собою. Це ще ніколи не підводило. Не жахайся, я буду просто учнем...

– Не сперечайтеся, хлопці, – позіхнув Мортіус. – Найкраще піти мені. Я хитрий і досвідчений. До того ж, у мене в кишенях повно всілякого дріб'язку, який можна виміняти. Тигрисик лишиться з вами.

– Hi-i!

– Я сказав.

– Я мушу йти, – вперся принц. – Хочу