Читати книгу - "Бібліотека душ"

Ми подивилися на вантажівку, яка вже була біля моста, й побачили, як наглядач вистрелив у двох причмелених, які їх переслідували. Ті попадали, звиваючись, на землю, і я зрозумів, що вона помиляється: наздогнати вантажівку не можна було ніяк і переправитися через міст теж. Цей задум був безнадійним. І причмелені вже теж це зрозуміли. Коли попадали їхні друзяки, я відчув, як їхній відчай переростає в лють. І за лічені секунди та лють обернулася проти нас.

Ми хотіли втекти, але опинилися в повному оточенні. Юрба викрикувала, що ми «все зіпсували», що тепер вони «спровадять нас на той світ», що ми заслуговуємо здохнути. На нас градом посипалися удари, ляпаси, штурхани, чиїсь руки смикали нас за волосся й дерли на нас одяг. Я намагався захистити Емму, але скінчилося все тим, що вона захистила мене, принаймні на кілька секунд. Вона розмахувала руками й обпікала всіх, до кого могла дотягтися. Та навіть її вогню не до снаги було відігнати їх від нас, і удари сипалися без упину, аж поки ми не попадали на землю й не поскручувалися в клубки, затуляючи обличчя руками. Звідусіль на нас напливали хвилі болю.

Я був майже впевнений, що помираю чи що сплю, бо почув тієї миті спів. Гучний бадьорий хор виводив «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків!» — та тільки кожен рядок супроводжувався роздаванням смаковитих стусанів і відповідними до них криками. «Як (ЛЯСЬ!) весело збивати шибеницю, довічну розраду (ХРЯСЬ!) всіх вішальників!»

Після кількох рядків і кількох хряскотів удари на нас сипатися перестали і натовп боязко відступив, щось сердито побуркуючи. Крізь запону крові й піску, що застеляла мені очі, я розрізнив фігури п’ятьох кремезних теслярів. На поясах у них висіли інструменти, а в руках вони здіймали молотки. Вони проклали собі клин крізь юрбу, оточили нас колом і роздивлялися тепер із сумнівом, неначе ми — чудернацькі риби, яких вони не очікували побачити у своїх сітях.

— Це вони? — почув я від одного з них. — Кузене, якісь вони пошарпані.

— Ну, звісно, вони! — відповів інший. Голос у нього був глибокий, як сирена в тумані. І знайомий.

— Це Шарон! — закричала Емма.

Я насилу зміг поворухнути рукою, щоб протерти одне око від крові. Він стояв просто перед нами, височів у чорній мантії на повен свій зріст. Раптом мені схотілося розсміятися чи хоча б спробувати. Ще ніколи в житті я так не радів появі такої потвори. Шарон щось виловив зі своєї кишені — маленькі скляні пляшечки — й, здійнявши їх над головою, закричав:

— ГЕЙ, ВИ, ХВОРІ МАВПИ, У МЕНЕ ТУТ Є ТЕ, ЧОГО ВИ ТАК ХОЧЕТЕ! ЗАБИРАЙТЕ І ДАЙТЕ ЦИМ ДІТЯМ СПОКІЙ!

І з цими словами він жбурнув флакончики на дорогу. Юрба потоком ринула за ними. Вони зойкали й кричали, ладні роздерти одне одного на шматки, аби дістатися свого скарбу. І раптом біля нас лишилися тільки теслі, трохи пом’яті після штовханини, проте без єдиної подряпини. Вони з почуттям виконаного обов’язку засунули свої молотки за пояси. А Шарон легкою ходою наблизився до нас, простягаючи вперед білу, мов сніг руку, і сказав:

— Ви що собі думали, коли отак узяли і втекли? Я ж місця собі від хвилювання не знаходив!

— Це правда, — підтвердив один з теслярів. — Він був сам не свій. Примусив нас шукати вас усюди.

Я спробував сісти рівно, але мені це не вдалося. Шарон нависнув над нами й роздивлявся нас так, наче вбиту тварину при дорозі.

— Ви цілі? Йти зможете? Що, в біса, ці нечестивці з вами зробили? — Його тон нагадував щось середнє між розлюченим сержантом на стройовій підготовці й стурбованим батьком.

— Джейкоб поранений, — хриплим голосом промовила Емма. «Ти теж», — хотів сказати я, але язик мене не слухався. Скидалося на те, що вона права: голова була важкою, мов камінь, а зір нагадував перебої з супутниковим сигналом: картинка то була чіткою, то зникала взагалі. Шарон підняв мене з землі й поніс на руках (він виявився значно міцнішим, ніж виглядав). Мені раптом сяйнула одна думка, яку я спробував висловити уголос:

— Де Едисон?

У мене в роті наче каша була, але якимось незбагненним чином Шарон мене зрозумів. І, повернувши мою голову в бік мосту, відповів:

— Там.

Здаля видавалося, що вантажівка летить у повітрі. Невже то мій струшений мозок викидав коники?

Ні. Тепер я добре бачив: вантажівку переносив через провалля своїми язиками порожняк.

Але де ж Едисон?

— Там, — повторив Шарон. — Знизу.

Під вантажівкою звисали дві задні лапи й коричневе тільце. Едисон, хитрий чортяка, вхопився за якусь деталь ходової зубами і поїхав. І коли язики поставили вантажівку на дальньому боці моста, я подумав: «Хай тебе Бог береже, безстрашний песику. Тепер тільки на тебе надія».

А потім усе попливло перед очима, і світ полетів назустріч темряві.

Розділ четвертий

Тривожні сни, сни дивними мовами, сни про домівку, про смерть. Дивні уривки нісенітниць, що розмотувалися короткими спалахами свідомості, тремкими й ненадійними, винаходи мого мозку, що зазнав струсу. Жінка без обличчя, що дмухає пилюкою мені в очі. Відчуття, що мене занурили в теплу воду. Еммин голос, що запевняв: усе буде добре, це друзі, ми в безпеці. Потім глибока чорнота без жодних снів на довгі години, що тривали бозна-скільки.

Коли я прокинувся наступного разу, то був не сон, і я це розумів. Я лежав у ліжку в маленькій кімнаті. Слабеньке світло просочувалося крізь запнуту фіранку. Отже, день. Але який день?

Я був не у своєму старому заляпаному кров’ю одязі, а в нічній сорочці, і в очах не було вже піску. Хтось за мною доглядав. А ще, попри страшну втому в усьому тілі, болю я майже не відчував. Плече вже не турбувало і голова теж. Що це могло означати, я не знав.

Я спробував сісти в ліжку. Але на півдорозі довелося спинитися й зіпертися на лікті. Біля ліжка на нічному столику стояла карафка з водою. В одному кутку ліжка виднілося громаддя дерев’яного гардероба. А в іншому — тут я кліпнув і протер очі, боячись помилитися, — так, у кріслі там спав якийсь чоловік. Мій мозок став таким неповоротким, що я навіть не перелякався. Просто подумав: «Дивно». Але чоловік справді мав такий дивний вигляд, що мені довелося докласти зусиль, щоб збагнути — що ж це я все-таки бачу? Здавалося, він складається з